Мені, як професійному військовому, довелося в 1988-1991 роках брати участь у бойових діях у Народній Республіці Ангола.
Народна Республіка Ангола це самопроголошена соціалістична республіка, яка була створена в 1975 році після отримання незалежності від Португалії. В країні, під керівництвом лідера прорадянського угрупування Антоніо Агостиньо Нето, створюється Народний рух за визволення Анголи (МПЛА), який підтримується Республікою Куба та Радянським Союзом. Супротив МПЛА були сформовані, озброєні та фінансовані Пентагоном групи, відомі як Національний союз за повну незалежність Анголи (УНІТА), під головуванням Жонаса Савімбі, та національний фронт визволення Анголи (ФНЛА), під керівництвом Холден Роберто – які, за допомогою Південно-Африканської Республіки (ПАР), Республіки Заїр та Сполучених Штатів, розпочали війну з МПЛА. Це була громадянська, з суттєвим впливомміжетнічних протиріч, війна за владу в державі між прорадянською МПЛА і проамериканськими УНІТА та ФНЛА.В той же час це була війна проти інтервенції суміжних держав – ПАР та Заїру. При цьому, МПЛА активно використовувала допомогу регулярної кубинської армії. Військові підрозділи УНІТА – підтримували збройні сили ПАР, а ФНЛА – збройні сили Заїру.
У вересні 1988 року, мені – командиру зенітного ракетного полку було запропоновано поїхати в одну із воюючих держав у спецвідрядження.
На комісії у Москві мене як військового фахівця зенітних ракетних військ протиповітряної оборони було направлено старшим групи радянських військових фахівців до Народної Республіки Ангола.
Безпосередньо, моїми обов’язками було керівництво роботою групи радянських військових фахівців з ремонту, обслуговування, налагодження бойової і спеціальної техніки та використання її в ході бойових дій, проведення занять по узгодженню дій керівного складу бригади, а також постійна допомога командиру бригадиВПС ППО збройних сил Анголи (ФАПЛА) у плануванні та проведенні бойових дій частинами та підрозділами бригади.
Вже під час першого знайомства з ФАПЛА з’ясувалось, що ангольські військові дуже далекі від молодецького плакатного бійця і зовсім не поспішають йти у бій за світле майбутнє. Солдат до війська набирали з великими труднощами навіть використовуючи облави в містах і селищах країни, що вказувало на втомленість народу від затяжного військового конфлікту. Воювати в основному були змушені кубинські війська, які кров’ю своїх солдат і офіцерів платили за інтернаціональний обов’язок. Що стосувалось участі у бойових діях частин і підрозділів ФАПЛА, то радянські і кубинські військові досить часто були змушені бути «погоничами» і буквально підштовхувати ангольських солдат у бій.
У 1987–1988 роках на території південно – східної провінції Квандо Кубанго, розгорнулась найбільш кривава битва громадянської війни в Анголі – битва при Квіто-Кванавалє, яка фактично стала переломним моментом війни. Як наслідок – у 1989 році відповідно до міждержавних домовленостей кубинські та південноафриканські війська почали покидати територію Анголи. Пряма зовнішня військова підтримка учасників ангольської війниофіційно завершується.
Група якою мені довелося керувати безпосередньо приймала участь у бойових діях в районі Квіто-Кванавалє з вересня 1988 по травень 1989 року. Офіційно нам заборонялося приймати участь у бойових діях, але в той же час ми несли повну відповідальність за виконання поставлених бойових завдань, що не дозволяло нам, будучи на полі бою, залишатися сторонніми спостерігачами.
Бригада у складі якої ми воювали, окрім, регулярного відбиття ударів розвідувально-диверсійних груп супротивника постійно здійснювала прикриття від ударів з повітря угрупування військ біля десяти мотострілецьких, артилерійських, десантно-штурмових та інших бригад, полків, окремих підрозділів збройних сил Анголи та кубинських інтернаціоналістів.
До складу нашої бригади були включені винищувальний авіаційний полк, зенітний ракетний полк, зенітний артилерійський полк, радіотехнічний батальйон та окрема артилерійська батарея. Частини та підрозділи бригади, як і всі війська угрупування, в основному були оснащені технікою та озброєнням радянського виробництва, що зарекомендували себе надійними, живучими, найбільш практичними, які не потребували особливого догляду, за що ангольські офіцери та солдати їх дуже цінували.
Це були тяжкі часи. Бойові дії були досить інтенсивні. Щоденно у боях і бойових сутичках гинули люди. Особливо тяжкими для нас були регулярні обстріли артилерії ПАР, а саме 155-мм самохідних артилерійских установок (САУ) класу самохідних гаубиць – G6 «Rhino» («Носорог»). Дана САУ в змозі вести вогонь по цілях як з закритих позицій, так і прямою наводкою тапризначена для знищення живої сили супротивника, артилерійських і мінометних батарей, танків та іншої броньованої техніки, протитанкових засобів, засобів ППО, пунктів управління, а також для ураження польових фортифікаційних споруджень.
Місцеве населення фактично повністю покинуло зону бойових дій. Нам, радянським військовим, також було дуже не легко, у вільні хвилини пам’ять постійно повертала нас до рідної Батьківщини, де мирне життя і спокій, де наші родини, тим паче, що і серед радянських фахівців були бойові втрати, так за період з жовтня 1988 по квітень 1989 року загинуло 2 чоловіки.
У квітні 1989 року почалась, відповідно до міждержавних домовленостей, підготовка кубинських військ до виходу з Анголи. З врахуванням даного факту нашій бригаді ВПС ППО було поставлено завдання провести передислокацію на колишні кубинські бойові позиції навколо адміністративного центру провінції Квандо Кубанго міста Менонге з метою прикриття даного міста та аеродрому Менонге від можливих ударів з повітря.
Підготовка та проведення 180 км маршу у дуже складній обстановці в районі, що фактично контролюють війська УНІТА, і які обов’язково прикладуть максимум зусиль для недопущення передислокації бригади в район Менонге це було найбільш пам’ятне й важке дійство того періоду війни для нашої бригади ВПС ППО і особливо для групи радянських фахівців.
Ураховуючи, велику ймовірність нападу підрозділів УНІТА, мною та моїм заступником з озброєння був розроблений план проведення передислокації бригади. За моїм рішенням у кузовах всіх тяжких тягачів типу КрАЗ-255 або Інджеса-50 (Бразильського виробництва) були встановлені 36-мм зенітні гармати зенітного артилерійського полку у бойовому положенні з розрахунками на робочих місцях і готовими до ведення стрільби.
На кабінах всіх інших машин були розміщені солдати з гранатометами, а в кузовах зі стрілецькою зброєю. Крім нашої колони була підготовлена друга колона – бензовозів з пальним для бойових та транспортних одиниць озброєння, яку прикривали три БМП та три вантажівки з бойовими розрахунками прикриття. За планом першу половину маршу друга колона йшла попереду. наша за 5 км позаду. На 90 км повинен бути здійснений маневр щодо зміни місця розташування колон. Проте, ураховуючи дані розвідки, на 90 км була дана команда продовжувати марш існуючим порядком і прийняте рішення виявилось правильним. На 107 км підрозділами УНІТА, із засідки, був здійснений потужний напад на колону з пальним. Вся округа була вкрита палаючим вогнем і чорним димом. Унітовці помилково прийняли першу колону за основну і за фактом розстріляли весь свій боєкомплект. Таким чином нашім зенітним гарматам і стрілкам-гранатометникам тільки і залишилось, що рішуче розібратись з майже роззброєним супротивником. Втрати бригади склали – 15 солдат вбитих і біля 20 поранених. Унітовських солдат загинуло значно більше, але рахувати їх було ніколи, рух колони було продовжено. Озброєння, особливо зенітного ракетного полку, отримало невелику кількість кульових пробоїн, які суттєво на боєздатність частини не вплинули. Бригада виконала бойове завдання та через 5 діб зайняла бойові позиції навколо Менонге надійно прикривши місто і аеропорт від можливих ударів ВПС супротивника.
Після виконання завдань у районі Менонге, мене за рішенням радянського керівництва було переведено у місто Намібе – адміністративний центр провінції Намібе. Бригада ВПС ППО провінції Намібе окрім прикриття другого за значимістю морського порту Анголи та аеродрому імені Юрія Гагаріна, мала завдання прийому, перевірки та підготовки до бойового застосування літаків Су – 25 (броньований дозвуковий штурмовик, призначений для безпосередньої підтримки сухопутних військ над полем бою. У військах отримав назву «Грач») та Міг-23 (багатоцільовий винищувач), що прибували з Радянського Союзу, а також додаткова підготовка ангольських пілотів на даних літаках перед призначенням у бойові частини.
І, як додаткове завдання, мені персонально доводилося постійно, як представнику Радянського Союзу, співпрацювати з групою міжнародних спостерігачів, щодо контролю за виведенням кубинських підрозділів і частин через морський порт і аеропорт Намібе згідно міжнародного договору. Одночасно, починаючи з кінця 1988 року, і збройні сили ПАР здійснювали виведення своїх частин і підрозділів з території Анголи та Намібії.
21 березня 1990 року, у присутності Генерального секретаря ООН та президента Південно-Африканської Республіки, була проголошена незалежність Республіки Намібія. Цей час також можливо вважати як остаточне завершення інтервенції суміжних держав проти Народної Республіки Ангола. Дане дійство змогло збутися завдяки зусиллям, великій звитязі та жертовності тисяч ангольських, кубинських, намібійських і радянських патріотів та інтернаціоналістів, у тому числі, і завдяки зусиллям фахівців групи під моїм керівництвом.
В січні 1991 року група якою довелося командувати у повному складі без людських втрат прибула до Радянського Союзу для подальшого виконання службових обов’язків у лавах Збройних Сил СРСР.
Підсумовуючи вищезгадане, можна зробити однозначний висновок – Радянський Союз, який розпався до кінця 1991 року, набув великий досвід підтримки різних влад, в тому числі й самопроголошених. Сьогодні, коли в Луганській і Донецькій областях йде жорстока війна з добре озброєними та навченими військовими формуваннями двох самопроголошених республік, треба не забувати, що Російська Федерація являється правонаступником Радянського Союзу з усім набутим і примноженим за останні десятиліття досвідом підтримки самопроголошених влад.
Валерій ЗАБІЯКА, полковник у відставці