Операція «Дунай» – введення військ Варшавського договору (крім Румунії) до Чехословаччини, що почалося 21 серпня 1968 року та поклало край реформам Празької весни.
Найбільш великий контингент військ був виділений від СРСР. Прикро, але об’єднаним угрупуванням (до 500 тис. чол. та 5 тис. танків і БТР) командував українець – Головнокомандувач Сухопутними військами – заступник Міністра оборони СРСР генерал армії Іван Григорович Павловський, який народився в селі Теремківці Чемеровецького району Хмельницької області України.
Радянське керівництво побоювалося, що у разі проведення чеськими комуністами незалежної від Москви внутрішньої політики СРСР втратить контроль над Чехословаччиною. Подібний поворот подій загрожував розколом східноєвропейського соціалістичного блоку як у політичному, так і військово-стратегічному плані.
Документи про ті події і сьогодні зберігаються під грифом «таємно». Вони були утаємничені тодішньою владою на 75 років до 2043 року. Сьогодні це трактується неоднозначно, але факт залишається фактом – звичайні солдати, виконуючи присягу, а не з власної волі потрапили у вир подій, де на них на кожному кроці чатувала невідомість і небезпека. Адже населення Чехословаччини справедливо вважало їх оккупантами.
У незалежній Україні в 1993 році був прийнятий закон «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту», яким колишніх віськовослужбовців, що брали участь у чехословачцьких подіях прирівняли до учасників бойових дій. Нажаль архивні документи, після розпаду СРСР, щодо тих подій залишились в Россійській Федерації, яка не завжди надає підтвердження безпосереднім учасникам з України, щодо їх участі та статусу. Як результат, багато наших співвічизників не можуть отримати статус учасника бойових дій, а можливо це й добре. Адже краще бути з чистою совістю ніж з таким «статусом».
У нашому ветеранському обє’днанні є колишні солдати, котрим довелося бути свідками тих подій. Нещодавно ми зустрілися з ними.
Перший з них – Станіслав Дмитрович Дерев’янко, який народився в селі Галиця поблизу Лосинівки Ніжинського району. Закінчив Київське міське ПТУ № 7. Перші трудові кроки здійснив на будівництві.
Про свою службу він розповів нам наступне:
«В серпні 1966 року був призваний до лав Радянської Армії та направлений для проходження служби в НДР. Служба за кордоном була престижною. Частина, до якої потрапив, розміщувалася в глухому лісі, дисципліна та порядок були залізними. Тут розміщувались ракетні комплекси. Військові будні нічим не відрізнялись від інших. Після першого року служби за зразкове виконання поставлених завдань була надана відпустка на батьківщину. Взагалі служба йшла своїм шляхом.
Те, що сталось, для мене, як безпосередньго учасника тих подій залишилось в пам’яті назавжди. Я і сьогодні з тремтінням згадую ті далекіі і одночасно трагічні для мене події, ту напружену атмосферу, яку ми побачили в Чехословаччині, а також те, як нам їх озвучували політпрацівники. Вони пояснювали – виникла загроза контрреволюції, відбуваються масові заворушення населення, є смерті з обоїх сторін і т. ін.
Безпосередня підготовка військ розпочалась 17-18 серпня. Спочатку була підготовлена техніка для дальніх маршів, поповнили матеріальну частину, відпрацювали робочі мапи, провели інші потрібні заходи. Дата вводу була намічена на вечір 20 серпня, коли повинно було відбутись засідання ЦК КПЧ.
Значна частина населення (здебільше молодь) не зрозуміло вводу союзних військ – були барикади, завали, натовпи людей на дорогах, вулицях і площах населених пунктів, перепони з жінок і дитячих візків з дітьми, «чеські букети» з каміння, палиць, плювків, принизливі написи на дорогах і стінах ….
Існує багато різних чуток та здогадок, щодо тих подій. Але солдату завжди доводиться залишатися солдатом, прийнявши один раз військову присягу і, отримавши від командира наказ, повинен його виконувати. Так і в ті серпневі дні, ми отримавши наказ, вважали, що з гідністю та честю виконали свій військовий обов’язок, показали всьому світу взаємодію військ союзників, організованість, єдність та дисципліну, велику моральну стійкість в складних військово- політичних умовах того часу.
Ще донедавна, аналізуючи причини та витоки так званих військових конфліктів і воєн, які відбулись в другій половині XX століття після Другої світової війни, в яких брав участь Радянській Союз, зрозумів, що вони по своїй суті були всі однакові- світова протидія (в економіці, політиці, ідеології, іншіх сферах впливу…) двох світових систем, двох світоглядів – капіталістичного та соціалістичного. Не були виключенням в подальшому і події в НДР-1955, Польщі-1955, Угорщині-1956, Кубі -1962, В’єтнамі, Єгипті, Анголі … та однієї із самих кривавих і тривалих в Афганістані.
Зовсім по іншому на всі ті військові конфлікти дивишся сьогодні, коли окупований Крим, а на українському Донбасі точаться кровопролитні бої за незалежність і цілісність України, коли землю твоєї країни топчуть чобітки вояків, які виконують чиїсь накази. Вже немає соціалістичної системи, тобто є тільки одна – капіталістична. Та й світогляд один. Тоді, що відбувається? Хто не хоче, щоб Україна жила краще ніж раніше, наприклад, так, як зараз Чехія чи Словаччина після виходу з окупації?»
А ось що розповів другий учасник операції «Дунай» Михайло Васильович Севастьянов із села Городище Коропськго району:
«Наша танкова частина базувалася на території СРСР. Нас підняли по тривозі, видали зброю із чотирма ріжками, а це 120 бойових патронів, завантажили разом із технікою на залізнічні потяги. Це викликало стурбованість, але нас повезли в невідомому напрямку. Коли ранком відкрили вагони – побачили назву станціі – Париж! Потім ще довго жартували про те, що СРСР Францію вирішив приєднати до соцтабору. А це була станція поблизу Праги. Отака історія.
Важливо й те, що на відміну від окремих танкових екіпажів з числа окупаційних військ, ми не давили людей танками»
Мої співрозмовники ще і ще розповідали про Празьку весну. Наприклад, Станіслав Дерев’янко про те, як «реформатор – перший секретар ЦК КПЧ Олександр Дубчек спробував створити «соціалізм із людським обличчям». При цьому він не збирався повністю відходити від попередньої політичної лінії, як те було в Угорщині в 1956 році. Але керівництво СРСР і деяких соцкраїн розцінили ці дії як загрозу цілісності та безпеці «соціалістичного блоку». Чехословаччина почала демонструвати все більшу незалежність від СРСР, була послаблена цензура, скрізь проходили вільні дикусії, розпочалось створення багатопартійної системи. Було оголошено про стремліня забезпечити повну свободу слова, зборів і пересувань, встановлювався контроль за діяльністю органів безпеки, полегшувалась можливість щодо створення приватних підприємств і зниження державного нагляду за виробництвом. Окрім того, планувалась федералізація держави із розширенням можливостей суб’єктів ЧРСР – Чехії і Словакії. Разом з ліберизацією в суспільстві також зріли антирадянські настрої.»
Цікаву історію розповів Михайло Севастьянов про те, «коли на Олімпіаді в Греноблі збірна Чехословаччини по хокею переграла збірну СРСР з рахунком 4:3. Населення відкрито висловлювало своє захоплення та проявляло підйом патріотизму по відношенню до політики Радянського Союзу.
Все це не влаштовувало керівництво Радянського Союзу, назрівав протест. Частина керівників Чехословаччини виступила проти реформ і ці настрої були використані як привід для відсторонення від влади реформаторів.
До того ж Чехословаччина знаходилась в самому центрі оборонної лінії країн Варшавського договору і її вихід, на думку інших союзників, був неможливий під час холодної війни. Забігаючі наперед, із запропонованих реформ розділ на Чехію та Словакію єдине, що викликало кінець «Празької весни». Реформи, особливо в області децентралізації влади не були прийняті Радянським Союзом, який після невдалих перемовин відправив війська Варшавського договору для закріплення своїх інтересів. Операція «Дунай» таємно розроблялась ше з квітня1968 року.
В травні під виглядом навчань країн Варшавського договору Чехословаччина дала згоду на введення військ на свою територію. А кінцевий «вирок» був підписаний 18 серпня на зустрічі керівників СРСР, НДР, Польщі, Болгарії та Угорщини. О 22 годині 15 хвилин 20 серпня війська отримали сигнал «Влтава-666» про початок операції. О 23.00 всі командири повинні були відкрити один із п’яти секретних пакетів, які були в них, а ті, що залишились спалити, не відкриваючи, в присутності начальників штабів.
Введення військ проходив в 18 місцях. Спочатку були зайняті аєродроми, на які сідали літаки з важкою технікою, але більшість зайшла самостійно та на потягах. До 4.30 ранку 21 серпня приміщення ЦК було оточено радянськими військами та технікою, до приміщення увійшли радянські десантики та затримали присутніх. О 10.00 ранку всі керівники Чехословатччини на літаку були відправлені в Москву. До кінця дня 24-и дивізії країн Варшавського договору зайняли основні об’єкти на території країни. Незважаючі на попередження для Чехословатської армії (кількістю 200 тисяч) «не відкривати вогонь по військам союзників, нікуди не пересуватись з місця дислокації та не чинити спротиву» мали місце окремі випадки силового спротиву, як при переміщенні через кордон, так і при виходах на задані рубежі та райони. Під час руху союзних військ з метою своєчасного виконання наказу, цивільна та військова техніка нейтралізовувалась, як і барикади та завали (прибирались або обходились). Зупинки не планувались, швідкість руху на маршрутах слідування для танків – 50 км/год, автотранспорту-80-100 км/год. Техніка, що заглохла чи була пошкоджена, в т. ч. і при обстрілах, зкидалась з доріг.
Доводилось не просто. Місцеве населення зустрічало вороже, та ставилось в більшості негативно, можно було чекати чого завгодно. Так в Празі населення вийшло на зустріч танкам, чинячі спротив. Тількі в перший день вводу було вбито або смертельно поранено 58 людей, в т. ч. сімох жінок та 8- річна дитина. Найбільше жертв серед мирного населення було біля Чеського радіо.
Всього з 21 серпня по 20 вересня 1968 року бойові втрати радянських військ склали 12 людей загиблими і 25 поранених і травмованих. Серед мирного населення втрати склали 108 вбитих та сотні поранених. Так закічилось «Чеське чудо» та «Празька весна». Як підсумок операції «Дунай» стало повне зміщення керівництва та кінець реформ. На території Чехословаччини радянські військові залишались до 1991 року, тобто реформи були відкладені на 23 роки
Після підведення підсумків операції «Дунай» велику частину її учасників було нагороджено орденами, медалями та оголошені Подяки міністра оборони СРСР. Ніхто з них не відмовився від цих відзнак, бо всі були переконані в тому, що виконували наказ і діяли як захисники та носії кращого життя, а не носії смерті не тільки військовим, а й мирним мешканцям країни, що прагнула кращого життя.»
Закінчуючи свою розповідь учасники Чехословацьких подій підсумували: «Ніхто з нас не знав, на який час нас відправили в Чехословаччину і чи доведеться повернутися додому, але ми думали про одне, що потрібно допомогти братньому народу, так як це було в 1945 році, нешкодуючи ні сил, ні життя. Так ми були виховані. Ми вважали, що в ті тривожні дні літа та осені 1968 року радянські війська разом із бійцями ОВД попередили нову війну в Європі, яка в умовах протидії двох політичних систем могла розгорітись кожної хвилини. Таким був тоді час.
Зараз відбувається переоцінка багатьох подій не лише в Чехословаччині, а й в Афганістані та, навіть, Великої Вітчизняної війни. Але на нашу думку треба виходити з тих обставин, в які потрапили солдати-строковики, яким говорили, що наші війська захищають демократичні завоювання в Чехословаччині. Вони були солдатами, приймали присягу та виконували свій військовий обов’ язок.
Тоді люди не були такими інформатизованими як зараз, коли є не тільки телебачення, а й Інтернет, що дозволяє значно простіше орієнтуватися в ситуації»
З досвіду та почутого можна констатувати – на війні правих не буває, не можна об’єднати в одне ціле те, що не об’єднується, особливо при різних політичних світоглядах. Тількі мирні перемовини та компроміс може бути прийнятним в розв’язанні конфліктів. Ніякі пожертви не замінять втраченого життя – так думаю особисто і так думають наші ветерани. Ті уроки не мають пройти марно і ми готові ділитися досвідом з молодими захисниками Вітчизни.
Сергій КУДІН, голова ветеранського об’єднання земляцтва
Якщо ми зараз не переможемо то розвиток України буде зупинений не менше ніж на 20-25 років, як це відбулося для Чехословаччини. Другого шансу у нас може і не бути. Нас не зрозуміють діти і онуки, нас не зрозуміє світ. Шкода що серед нас є громадяни України по паспорту, але по духу та мисленню вони так і залишились в СРСР на правах молодшого брата. Стаття актуальна та необхідна для серйозного переосмислення як тих подій так і сьогодення.
Не треба також забувати про те, що окупація Чехословаччини в 1968 році відбулася ціною життів багатьох уродженців України. Є серед них і двоє наших земляків з Чернігівщини.
АКИМОВ Анатолій Миколайович, 1946 року народження, Українська РСР, м. Дніпропетровськ. Росіянин. Призваний Амур-Нижньодніпровським РВК м. Дніпропетровська. Молодший сержант, командир відділення зв’язку, 82-й гвардійський механізований полк 6-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 21 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в м. Дніпропетровську.
АНДРОЩУК Микола Іванович, 1945 року народження, Українська РСР, Вінницька область, Хмельницький район, с. Кути. Українець. Призваний Хмельницьким РВК. Рядовий, стрілок, 322-й механізований полк 31-ї танкової дивізії. Загинув 21 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Кути.
АСЄЄВ Володимир Васильович, 1947 року народження, Українська РСР, Запорізька область, м Мелітополь. Росіянин. Призваний Мелітопольським РВК. Молодший сержант, водій-моторист, ремонтна майстерня 7-го гвардійського танкового полку 11-ї гвардійської танкової дивізії. Загинув 20 вересня 1968 року. Похований в СРСР.
БІЛОУС Олексій Іванович, 1949 року народження, Українська РСР, Волинська область, Старовижівський район, с. Сереховичи. Українець. Призваний Старовижівським РВК. Рядовий, водій, 331-й артилерійський полк 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 22 серпня 1968 року. Урна з прахом відправлена для поховання за місцем проживання батьків в с. Сереховичи.
БЕЛЬЧИКОВ Юрій Никифорович, 1937 року народження, Українська РСР, м. Кіровоград. Росіянин. Призваний Хмельницьким РВК. Старший лейтенант, начальник об’єднаної майстерні, 86-й окремий радіотехнічний батальйон ППО Північної групи військ. Помер від ран 8 вересня 1968 року. Похований в СРСР.
БОЖКО Григорій Михайлович, 1946 року народження, Українська РСР, Херсонська область, Великоолександрівський район, смт Велика Олександрівка. Українець. Призваний Великоолександрівським РВК. Єфрейтор, навідник, 265-й гвардійський механізований полк 48-ї мотострілецької дивізії. Загинув 24 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
БОНДАРЧУК Олександр Федорович, 1947 року народження, Українська РСР, Одеська область, Татарбунарський район, с. Татарбунари. Українець. Призваний Татарбунарського РВК. Рядовий, водій, 266-а окрема реактивна батарея 48-ї мотострілецької дивізії. Загинув 26 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
БУЯНКІН Микола Іванович, 1949 року народження, Українська РСР, м. Донецк. Росіянин. Призваний Петрозаводськом РВК м. Донецька. Рядовий, стрілок, 108-й гвардійський парашутно-десантний полк 7-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії. Помер від ран 26 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ВЕСЕЛОВСЬКИЙ Михайло Якович, 1946 року народження, Українська РСР, Житомирська область, Черняхівський район, с. Радичі. Українець. Призваний Черняховським РВК. Єфрейтор, майстер по ремонту танків, ремонтна майстерня 398-го танкового полку 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 22 серпня 1968 року. Урна з прахом відправлена для поховання за місцем проживання батьків в с. Радичі.
ГАЄВСЬКИЙ Леонід Францевич, 1943 року народження, Кримська область, м. Джанкой. Українець. Призваний Джанкойським ОМВК. Молодший лейтенант, командир взводу, 265-й гвардійський механізований полк 48-ї мотострілецької дивізії. Загинув 24 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ГОНЧАР Володимир Іванович, 1948 року народження, Українська РСР, Харківська область, Петрівський район, с. Ставки-Балка. Українець. Призваний Барвінківським РВК Харківської області. Рядовий, водій, 249-й гвардійський механізований полк 11 -и гвардійської танкової дивізії. Помер від ран 8 вересня 1968 року. Похований в СРСР.
ГУСЄВ Павло Михайлович, 1947 року народження, Українська РСР, Одеська область, Біляївський район, с. Нерубайка. Українець. Призваний Іллічівським РВК Одеської області. Рядовий, дальномірник, 285-й артилерійський полк 48-ї мотострілецької дивізії. Помер від отруєння 7 вересня 1968 року. Похований в СРСР.
ДЕРКАЧ Олег Іванович, 1937 року народження, Українська РСР, Київська область, Буцький район, с. Рубаний Міст. Українець. Призваний Ленінським РВК м. Львова. Капітан, командир танкової роти, 100-й танковий полк 31-й танковій дивізії. Помер від ран 21 серпня 1968 року. Похований на міському кладовищі у м Хмельницький.
ЄВТУШЕНКО Григорій Андрійович, 1947 року народження, Українська РСР, Чернігівська область, смт Ладан. Українець. Призваний Прилуцьким РВК Чернігівської області. Старший сержант, командир танка, 76-й гвардійський танковий полк 20-ї танкової дивізії. Загинув 21 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ЗАЯРНИЙ Віктор Павлович, 1947 року народження, Кримська область, Сімферопольський район, с. Донське. Українець. Призваний Сімферопольським РВК. Старший сержант, командир танка, 333-й механізований полк 48-ї мотострілецької дивізії. Загинув 27 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ІОНА Емеріх Арпадович, 1940 року народження, Українська РСР, Закарпатська область, Виноградівський район, с. Гірський Потік. Угорець. Призваний Виноградівським РВК. Рядовий, гарматний номер, 331-й гвардійський артилерійський полк 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 22 серпня 1968 року. Урна з прахом відправлена для поховання за місцем проживання дружини в с. Гірський Потік.
ІЩАК Микола Семенович, 1947 року народження, Українська РСР, Хмельницька область, Красилівський район, с. Осташки. Українець. Призваний Хмельницьким РВК. Молодший сержант, механік-водій, 30-й гвардійський окремий розвідувальний батальйон 6-й гвардійської мотострілкової дивізії. Помер від ран 22 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Осташки.
КАЗАРИК Петро Дем’янович, 1948 року народження, Українська РСР, Тернопільська область, Шумський район, с. Антонівка. Українець. Призваний Жовтневим РВК Запорізької області. Рядовий, заряджаючий, 64-й механізований полк 35-ї мотострілецької дивізії. Загинув 21 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в м. Запоріжжя.
КАРАНДАСОВ Володимир Михайлович, 1927 року народження, Українська РСР, Сумська область, м. Конотоп. Українець. Призваний Конотопським РВК. Майор, заступник командира батальйону з постачання, 88-й окремий ремонтно-відновлювальний батальйон 48-ї мотострілецької дивізії. Загинув 27 вересня 1968 року. Похований в СРСР.
КОБУК Василь Григорович, 1946 року народження, Українська РСР, Волинська область, Камінь-Каширський район, с. Ставище. Українець. Призваний Камінь-Каширським РВК. Молодший сержант, командир танка, 16-й гвардійський механізований полк 6-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Помер 22 серпня 1968 року від отриманої травми. Похований на кладовищі в с. Ставище.
КОТОВИЧ Віталій Васильович, 1946 року народження, Українська РСР, Рівненська область, Гощанський район, с. Коловерть. Українець. Призваний Гощанського РВК. Молодший сержант, секретар комсомольської організації батальйону, 237-й танковий полк 31-ї танкової дивізії. Загинув 31 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Коловерть.
КРАСІЯ Євген Антонович, 1944 року народження, Кримська область, Нижньогірський район, с. Роздольне. Росіянин. Призваний Нижньогірським РВК. Старший сержант надстрокової служби, автотехнік роти, 82-й гвардійський механізований полк 6-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 21 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Роздольне.
ЛЕВИЦЬКИЙ Михайло Семенович, 1949 року народження, Українська РСР, Тернопільська область, Гусятинський район, с. Верховцево. Українець. Призваний Гусятинського РВК. Рядовий, водій-електромеханік, 21-й окремий радіорелейний батальйон. Помер від ран 26 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Верховцево.
ЛІСОВИЙ Анатолій Ярославович, 1947 року народження, Українська РСР, Львівська область, Золочівський район, с. Зашків. Українець. Призваний Сокальським РВК Львівської області. Старшина, командир взводу, 331-й гвардійський артилерійський полк 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 22 серпня 1968 року. Урна з прахом відправлена для поховання за місцем проживання батьків в м. Червоноград Львівської області.
МАЛИНОВСЬКИЙ Іван Миколайович, 1948 року народження, Українська РСР, Житомирська область, Новоград-Волинський район, с. Кленова. Українець. Призваний Новоград-Волинським РВК. Рядовий, сапер, рота інженерних загороджень 443-го окремого інженерно-саперного батальйону. Загинув 3 жовтня 1968 року. Похований в СРСР.
МАРЕНИЧ Микола Опанасович, 1947 року народження, Українська РСР, Черкаська область, м Городище. Українець. Призваний Корсунь-Шевченківським РВК Черкаської області. Єфрейтор, старший стрілець, 255-й гвардійський механізований полк 20-ї танкової дивізії. Загинув 27 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
МУРНИК Іван Антонович, 1945 року народження, Українська РСР, Закарпатська область, Берегівський район, с. Імстичово. Українець. Призваний Іршавським РВК Закарпатської області. Молодший сержант, мінометник, 315-й гвардійський механізований полк 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 23 серпня 1968 року. Урна з прахом відправлена для поховання за місцем проживання батьків в с. Імстичово.
НАБОКОВ Микола Данилович, 1929 року народження, Українська РСР, Київська область, м Городище. Українець. Призваний Печерським РВК м. Києва. Капітан, командир корабля, 374-й військово-транспортний авіаційний полк 12-ї Мгинської Червонопрапорної військово-транспортної авіаційної дивізії. Загинув в авіаційній катастрофі 26 серпня 1968 року. Похований на Всіхсвятському кладовищі у м Тулі.
ПАРЕЙЧУК Іван Макарович, 1946 року народження, Українська РСР, Рівненська область, Володимирецький район, с. Жолкіно. Українець. Призваний Голопристанським РВК Херсонської області. Рядовий, радіотелефоніст, 716-й зенітно-артилерійський полк 48-ї мотострілецької дивізії. Загинув 20 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ПЕРГАМНІК Петро Михайлович, 1948 року народження, Українська РСР, Житомирська область, Баранівський район, смт Довбиш. Єврей. Призваний Новоград-Волинським РВК Житомирської області. Рядовий, навідник, 398-й танковий полк 128-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 26 серпня 1968 року. Урна з прахом відправлена для поховання за місцем проживання батьків у м. Новоград-Волинський.
ПЕТРАШ Олексій Семенович, 1949 року народження, Українська РСР, Полтавська область, Полтавський район, с. Очканівка. Українець. Призваний Полтавським ОМВК. Рядовий, розвідник, 59-й окремий розвідувальний батальйон 35-ї мотострілецької дивізії. Загинув 3 жовтня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Очканівка.
РАДЧУК Микола Іванович, 1947 року народження, Українська РСР, Волинська область, м. Ківерці. Українець. Призваний Ківерцівським РВК. Сержант, командир відділення, комендантська рота штабу 6-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 18 вересня 1968 року. Похований на кладовищі в м. Ківерці.
РУДЮК Володимир Степанович, 1938 року народження. Українська РСР, Житомирська область, м. Бердичів. Українець. Призваний Слов’янським РВК Донецької області. Старший лейтенант, командир взводу, 68-й гвардійський окремий розвідувальний батальйон 20-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 21 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
СВЯТНИЙ Микола Йосипович, 1947 року народження, Українська РСР, Полтавська область, Глобинський район, с. Светилівка. Українець. Призваний Глобинського РВК. Старший сержант, старшина роти, 16-й окремий розвідувальний батальйон 93-й гвардійської мотострілкової дивізії. Помер 6 вересня 1968 від отриманої травми. Похований на кладовищі в с. Светилівка.
СЕМЕНЕНКО Олександр Григорович, 1947 року народження, Українська РСР, Черкаська область, Корсунь-Шевченківський район, с. Кошмак. Українець. Призваний Корсунь-Шевченківським РВК. Рядовий, водій, 143-й окремий лінійний батальйон зв’язку. Загинув 30 серпня 1968 року. Похований на кладовищі в с. Кошмак.
СИТНИК Віктор Володимирович, 1947 року народження, Українська РСР, Дніпропетровська область, м. Нікополь. Українець. Призваний Нікопольським РВК. Рядовий, водій, 86-й окремий радіотехнічний батальйон. Загинув 24 серпня 1968 року.Похований в СРСР.
СТАШКО Володимир Іванович, 1948 року народження, Українська РСР, Вінницька область, Томашпільський район, с. Антонівка. Українець. Призваний Томашпільським РВК. Рядовий, водій, 723-й окремий автотранспортний батальйон 14-ї гвардійської мотострілецької дивізії. Загинув 5 вересня 1968 року. Похований в СРСР.
ТРОНЬ Віктор Миколайович, 1947 року народження, Українська РСР, Чернігівська область, Куликівський район, смт Куликівка. Українець. Призваний Чернігівським ОМВК. Рядовий, кулеметник, 255-й гвардійський механізований полк 20-ї танкової дивізії. Загинув 27 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ШЕВЧЕНКО Микола Федорович, 1947 року народження, Українська РСР, Київська область, Шрамківський район, с. Дуброческа. Українець. Призваний Жовтневим РВК м. Києва. Рядовий, радист, 86-й окремий радіотехнічний батальйон ППО Північної групи військ. Загинув 24 серпня 1968 року. Похований в СРСР.
ЯКУШКІН Едуард Дмитрович, 1946 року народження, м. Донецьк. Росіянин. Призваний Пролетарським РВК м. Донецька. Молодший сержант, начальник авторемонтної майстерні 716-го окремого реактивного дивізіону 13-ї гвардійської танкової дивізії. Помер від ран 1 вересня 1968 року. Похований на кладовищі в м. Донецьку.