Вулиця Бориса Іваненка в Сосниці

Належне вшанування пам’яті видатних земляків одне з пріоритетних завдань співпраці нашого земляцького відділення та органів місцевого самоврядування Сосницького району. 

У рік 80-річчя від дня народження українського архівіста, історика, журналіста, державного та громадського діяча, заслуженого працівника культури України, державного службовця 1-го ранґу Бориса Васильовича Іваненка 20 листопада 2013 року рішенням сесії Сосницької селищної ради одна з вулиць Сосниці перейменована та надалі буде носити його ім’я.

Народився Борис Васильович на благословенній Шевченківській землі у Каневі в родині вчителів, але дитинство і юність добрий шмат життя провів на Чернігівщині. На берегах зачарованої Десни, у Сосниці, де квітував дивовижний талант Олександра Петровича Довженка, народилася та виросла його мати – Надія Миколаївна Довженко (1906-2005), троюрідна сестра геніального українського кінорежисера, кінодраматурга, художника, письменника, класика світового кінематографа.

Коли почалася війна, батько, сільський учитель Василь Павлович Іваненко (1908-1984), родом з Прилуччини, який попрацював і директором, і завідувачем райвно, пішов захищати Вітчизну. Ті воєнні роки стали для Бориса Іваненка першим тяжким випробуванням, він був старшим серед чотирьох дітей, а значить замінив батька. На його долю випали і голод, і холод, і поневіряння по чужих хатах, бо сім’ї комуніста та політрука лише чудом вдалося вижити в ту страшну окупаційну пору. Багато днів воєнного лихоліття переживали в Сосниці, в кормокухні, що була розташована на вулиці, далі за будинком відпочинку.

Після війни батько та мати вчителювали в селі Гурбинці на Срібнянщині, потім в Мені. На зелених берегах Десни, Убеді, Удаю, Лисогору пройшли дитячі й юнацькі роки Бориса Васильовича. З Чернігівщини почалося його громадське та професійне сходження.

Борис Іваненко закінчив історико-філософський факультет Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, Вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Після закінчення університету з 1956 по 1957 рік працював заступником редактора Полонської районної газети «Ленінським шляхом» на Хмельниччині. З 1957 року – відповідальний секретар, редактор Любецької районної газети «Червоне Придніпров’я», редактор газети «Комсомолець Чернігівщини», літпрацівник Чернігівської обласної газети «Деснянська правда». З 1966 року – інструктор Чернігівського обкому партії, інструктор, завідувач сектору радіо і телебачення відділу пропаганди й агітації ЦК КПУ України, а з 1976 року – перший заступник голови, голова Держкомітету УРСР з телебачення і радіомовлення. В 1979 – 1989 роках – завідувач відділу культури ЦК КПУ. У період з 1989 по 1996 роки очолював архівну галузь республіки, працював на посаді начальника Головного архівного управління при Раді Міністрів УРСР (з 1992 року при Кабінеті Міністрів України), одночасно був головним редактором науково-практичного журналу «Архіви України». З 1996 – провідний спеціаліст, а в 1998-2000 роках – директор Центрального державного архіву громадських об’єднань України.

Борис Васильович зробив неоціненний внесок у розвиток культури України.
За його участі створено багато об’єктів галузі, в тому числі Меморіальний комплекс «Український державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років», який відкрито 9 травня 1981 року. Враховуючи значення Меморіального комплексу як унікальної пам’ятки вітчизняної культури, з метою збереження історико-культурних цінностей 21 червня 1996 року Указом Президента України музею надано статус Національного. Відтоді він має назву: Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років».

Борис Іваненко обирався депутатом Верховної Ради УРСР 10-11 скликань. Нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани», медалями, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Глибоко знаючи систему української культури та будучи добре обізнаним з проблемами в цій галузі, зробив вагомий внесок у розвиток архівної справи. На початку 90-х років минулого століття, у період складного реформування політичної та економічної систем України, Борис Іваненко, спираючись на ядро фахівців архівної служби України, зумів зберегти систему державних архівів, запобігти кадровим втратам, забезпечити стабільний розвиток архівної галузі.

Під його керівництвом провадилася робота з демократизації діяльності державних архівів, зокрема розсекречування закритих раніше фондів, приймання на постійне зберігання документів колишніх МВС і КДБ УРСР. Очолював групу з розроблення першого в історії української архівної справи Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи». Був одним із ініціаторів створення Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства та Спілки архівістів України, правління якої очолював в 1999–2000 роках.

Борис Іваненко дбав про підготовку національних кадрів істориків-архівістів, за його участю в Київському державному інституті культури (нині Київський національний університет культури і мистецтв) було відкрито спеціальне відділення з підготовки фахівців архівної справи.

Людяність і душевна щедрість, високий професіоналізм і любов до своєї справи, патріотизм і вірність рідній Україні – усі ці якості характеру Бориса Васильовича сприяли налагодженню плідного, конструктивного та добросусідського співробітництва в архівній сфері не тільки з колишніми республіками СРСР, а й з державами дальнього зарубіжжя.

Внесок Бориса Васильовича в розвиток міжнародної діяльності Державної архівної служби України України коротко, але влучно оцінила в своїй статті Юлія Анатоліївна Прилепішева – кандидат історичних наук, заступник директора департаменту-начальник відділу міжнародного співробітництва департаменту організації архівної роботи Украдержархіву (журнал «Архіви України», № 1–2 (263) 2009, ст. 197-199).

Борис Іваненко автор багатьох поетичних рядків, прозових та інших друкованих творів.

Борис Васильович  завжди був серед людей, з повагою відносився до кожного незважаючи на його посаду та місце в житті, вчасно надавав допомогу кожному, хто звертався до нього з тих чи інших питань, підтримував друзів та співробітників своїм доброзичливим гумором та оптимізмом. Його добре знали в колах українських журналістів, істориків, архівістів, як талановиту, багатогранну особистість. Його заслуги визнавалися на офіційному рівні, однак, значно важливіше для нього було визнання у вимірі загальнолюдському.

Перебуваючи на пенсії він стає одним із організаторів і провідних діячів Товариства «Чернігівське земляцтво» в місті Києві, а згодом – з 2000 року і до останніх днів життя – виконавчим директором. У цей період в офісі земляцтва завжди було багатолюдно. Земляки, друзі, колеги по колишніх роботах йшли до нього за порадою, допомогою, а то й просто щоб зустрітися та поспілкуватися, щоб отримати чергову порцію гумору.

Його характер як керівника та людини розкривають опубліковані збірники віршів «Архівному людові. Доброзичливі ямби Бориса Іваненка» (2003) та «З людьми і для людей» (2008), в яких містяться доброзичливі присвяти трудовим колективам і працівникам державної архівної системи України, землякам з Чернігівського земляцтва, найріднішим людям і друзям, особисті життєві спогади.

Він щиро любив і ніколи не забував рідну Чернігівщину та Сосниччину. Постійно навідувався до Сосниці, допомагав землякам у вирішенні багатьох життєвих проблем, в тому числі створенні літературно-меморіального музею Олександра Петровича Довженка, відновленні Сосницького району. Вже тяжко хворий Борис Васильович останній раз був на Дні Сосниці в 2007 році. Тоді ж ми з ним побували й на вулиці, де сім’я Іваненків – Довженків переживала тяжкі дні воєнного лихоліття в 1941 – 1943 роках. Він схвально сприйняв мій жарт щодо перейменування вулиці.

Пункт 6 Угоди про співпрацю Чернігівської обласної держадміністрації, Чернігівської обласної ради, ради Товариства «Чернігівське земляцтво» в Києві на 2013 рік передбачає проведення спільних заходів з нагоди 80 – річчя від дня народження Бориса Іваненка.

На нашу думку, найкращим вкладом у виконання даного пункту Угоди, а також і в питання вшанування пам’яті визначного земляка буде присвоєння його імені одній з вулиць Сосниці (бажано тій, на якій сім’я Іваненків-Довженків рятувалася в роки Великої Вітчизняної війни).

Нашу пропозицію спочатку підтримали голова районної ради Олег Трамана, експертна комісія райради у складі голови районної державної адміністрації Василя Колоса, першого заступника голови райдержадміністрації Федора Давиденка, заступника голови райради Анатолія Крючка, керуючого справами виконавчого комітету райради Михайла Матвієнка, депутата райради Надії Масіч.

Згодом пропозиція була підтримана селищним головою Віктором Гординським, який з депутатами селищної ради втілив її в життя. Ми всім їм щиро вдячні за правильне рішення.

Олексій ОРЄХОВИЧ, заступник голови Ради земляцтва, голова Сосницького відділення

Опубліковано у Вшанування пам'яті, У відділенях | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.