Яке це щастя – володіти словом

У відцвіті сріблястого дощу несе свої надії новий день…

Усамітнюючись, тихенько відкриває заповітну скриньку душі відомий на Сосниччині поет і прозаїк Анатолій Вєтров. Обережно дістає жменьку дорогоцінних слів-намистинок, що мережкою лягли на папір. А думки линуть у минуле…

Згадується скромна, задумливо принишкла під скронями зелених  тополь та сосон Бутівська загальноосвітня школа, яку він очолював чверть століття і в якій викладав фізику. Адже неможливо забути ті неповторні роки, коли кожного Першовересня ця сивочола голубка оживала від дитячого галасу, коли біля її порога схилялись пишні осінні айстри, коли над нею шуміли зимові заметілі, а навесні вкривались білим цвітом яблуні і паморочив голову духмяний бузок…

За плечима залишилось багато прожитого і пережитого, пронесеного та перенесеного, а ще більше, здається, недомовленого, нездійсненного.

Анатолій Михайлович за покликанням – педагог. Ерудований, енергійний, вдумливий, вимогливий до себе та оточуючих. А в душі він – поет, людина творча. Яке це щастя – володіти словом! Скільки сердець можна розбудити ним для добра! Саме у віршах і розкривається внутрішній світ поета.

Його поетична спадщина різноманітна за тематикою. Милуючись чарівними краєвидами рідного краю, він у своїх поезіях оспівує рідне серцю довкілля. Пишається мужнім, щедрим, працьовитим українським народом з його героїчною історією.

Найсвятіші, найсокровенніші рядки автор присвячує матері – берегині сімейного вогнища. Заповіді її завжди поруч – застерігають, оберігають, надихають, ведуть. Вона ніби вранішня зоря, що світить нам з усіх доріг і відстаней.

А вірші про кохання пронизані ніжним трепетом почуття. У пам’яті залишається щось чисте і світле навіть у вечірню пору земного життя. У більшості поезій ліричний герой – це він сам: закоханий, пристрасний, небайдужий до чужого горя.

Як і раніше, Анатолій Михайлович сповнений творчих задумів. Вітер задумів не остудив його поезій, вогнем душі горять вони і сьогодні. Вчать нас милосердю, гуманному ставленню до людини, захоплюють щирістю і мужністю, ліризмом та ніжністю. Його слово милозвучне, ніжне, тепле й полум’яне. Він залишається життєлюбом і оптимістом за будь-яких випробувань.

Його вірші друкуються на шпальтах місцевої преси та альманасі «Убідь», звучать на засіданнях літературно-мистецького об’єднання «Убідь», що діє на базі бібліотеки в Сосниці. Деякі поетичні перлини покладені на музику місцевими композиторами.

І ось зовсім свіже видання: Вєтров А. На крилах пам’яті: поезія та проза / Анатолій Вєтров; упоряд. Л.Холецька, комп’ют. набір В.Чабак, ред. В.Телегуз. – Мена ТОВ «Домінант», 2021. – 92с.

То ж нехай поетична нива Анатолія Вєтрова з року в рік засівається зернами добра і любові, проростає в людських душах і серцях. Нехай і надалі голубими птахами злітають його задушевні щирі слова, до яких, як до джерельця, можна припасти з наснагою і насолодою.

Валентина ТЕЛЕГУЗ, Валентина ЧАБАК,  ветерани педагогічної праці

Опубліковано у На Чернігівщині | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.