Знову зустріч на малій батьківщині. На цей раз у Антонівському Будинку культури на Варвинщині. Моєму захопленню не було меж – у новоствореному музеї на другому поверсі закладу стільки унікальних експонатів, що позаздрив би і столичний музей декоративного мистецтва. Тут зібрання найцінніших предметів народного побуту та справжнє свято народної фантазії. Традиційні українські костюми, вишиті рушники, картини, наволочки, ткані вироби, крайки, плахти, доріжки. Предмети побуту з дерева: ночви, діжа, рубель з качалкою, прядки, ткацький верстат, гребінь з гребінкою, терниця, скриня, колиска, лави… Старовинні годинники, праски, ліхтарі та ще багато чого. Велика колекція гончарних виробів.
Ці речі домашнього вжитку, перетворені руками талановитих народних майстрів у високохудожні твори мистецтва знову і знову розглядала з великим захопленням і цікавістю. Вони повернули мене у минуле, подарували щасливі хвилини спілкування з прекрасним, з речами, у які закладено генетичний код нації.
Пригадалось дитинство, хвилюючі спогади про нього колись у мені вилились у вірші «Ще великуваті чобітки»:
У чулані прохолода й тиша,
Напівтемно навіть в ясний день.
Десь за скринею сховалась миша,
Затаїлась там і ні телень.
А мені ж цікаво до нестями
Роздивитись, де і що лежить,
Доки ще немає вдома мами,
Доки день до вечора біжить.
На полицях глечики, горнята,
І полумиски, і казани.
Чим багата українська хата –
В свято вам покажуть всі вони.
А у скрині – там всього доволі:
Рушники, й корсети,й сорочки
Полотняні, вибілені в полі.
Біля скрині – з хрому чобітки.
Одягнусь у вишиту сорочку,
У корсет, і плахту підв’яжу
Крайкою, яку знайшла в куточку,
Та й мерщій до дзеркала біжу.
Подивлюсь, яка я українка.
Випало намисто із руки.
Глянула і розсміялась дзвінко –
Ще великуваті чобітки.
Взулась, запишалася, нівроку,
По кімнаті павою пройшлась…
Одягну це все через три роки,
І тоді ніхто не скаже: «Зась!»
Народні майстри завжди виробляли предмети, які були потрібними в домашньому побуті. Найпростіший виріб із дерева чи глини прикрашався різьбленням чи орнаментом і в ньому на диво вміло творці передавали природні властивості матеріалу – різноманітні колір чи візерунок.
Директор Будинку культури Надія Григорівна Масло з гордістю представляла нам зібрані сільськими активістами унікальні вироби, розповідала про їх історію. Особливо мене вразила дуже велика і цінна колекція вишитих рушників,їх, мабуть, близько сотні. На деяких рушниках вишите дерево роду, на інших – дата виготовлення. І майже всі вони з ручним плетеним мереживом. Очевидно ці рушники були невід’ємною деталлю церковного і селянського буття. Тут же, в куточку стояло і весільне гільце. Я не стрималась, і попросила жінок виконати кілька весільних обрядових пісень. Учасниці фольклорного колективу «Антонівчанка» заспівали, і я перенеслась думками у минуле століття, у свою юність, на звичайне сільське весілля з традиційними обрядами викупу нареченої, «сварки» дружок та світилок, весільного «поїзда» з приданим та ін. Як член ради клубу краєзнавців Броварської районної бібліотеки вже кілька років збираю фольклор: пісні,колядки, щедрівки, гаївки, а тут так поталанило! Звичайно ж, це все було записано на відео і вже розміщено у моїй скарбниці зібрань.
Тут же, у музеї, привітна та талановита директор Антонівської школи Тетяна Анатоліївна Стеценко презентувала свою другу збірку поезій і прозових творів «Коли щаслива жінка». Вона люб’язно подарувала свій твір не тільки мені, а ще й Броварській районній та Требухівській сільській бібліотекам. А Надія Григорівна передала для музейної кімнати Броварської центральної районної бібліотеки кілька експонатів зі своєї багатої колекції.
Потім я читала землякам власні вірші, подарувала книги, відеофільм та світлини, зроблені на зборах Чернігівського земляцтва у місті Києві, адже талановитий фольклорний колектив «Антонівчанка» там представляв наш Варвинський край своїм голосним піснеспівом.
Пройшов час, а я все під враженням цієї дивовижної зустрічі із земляками на малій батьківщині. Хочеться, щоб народне мистецтво не здавалося нинішньому поколінню чимось далеким, відсталим, щоб воно гідно цінувало майстерність своїх предків, знало корені свого роду, зберігало генетичний код нації.
Надія КОЛЬЦОВА