Здрастуй, мама! Сьогодні минає рік відтоді, як ми бачимося тільки у снах. Ти пішла в засвіти, коли весна вже ступила у наш затишний двір, і я мріяла, як гулятиму з тобою у садку, коли зацвітуть вишні.
Мамусю, я рік носила в собі цей біль і горювала за тобою. Не могла збагнути, як же житиму далі без наших щоденних «Доброго ранку, все добре!», без твого «Хай у тебе все ладиться». Думала, що це мій кінець світу і не могла знайти відповідь на сакраментальне запитання: «Чому?!». Майже рік.
Але 24 лютого я зрозуміла. Зрозуміла, моя рідна, що ти все зробила правильно. Ти пішла від нас у призначений Богом час, але тебе до останнього оточували люблячі діти й онуки. Ти пишалась нами та вірила, що на нас чекає світле майбутнє.
Ти чотирирічною дівчинкою пережила евакуацію та ніколи не могла навіть у найстрашніших думках припустити, що від війни будуть тікати твоя донька і онука.
Що онук твого рідного брата буде на боці зла, а племінник цинічно радитиме подивиться не у вікно, а рашистський телевізор, бо там «правда».
Яке щастя, що ти ніколи про це не дізнаєшся! Яке щастя, що ти лишила цю грішну землю тоді, коли не було ані блокади Маріуполя, ані звірств «визволителів» у Бородянці, Бучі, Гостомелі, Ірпені, Чернігові, Ягідному та багатьох інших містах і селах нашої України. Що ти не бачиш, як чорніють від горя твої рідні, яка лють і ненависть заполонили світ з одного боку та милосердя й людяність – з іншого.
Дякую тобі, мамусю, що ти пішла рік тому. Інакше ти б тисячу разів уже померла, дізнавшись правду сьогодні. Світла й вічна тобі пам’ять. Дякую тобі, рідна.
Людмила МАКЕЙ