№5 (209) газети «Отчий поріг»

У світ вийшов №5 (209) газети «Отчий поріг».

Опубліковано у ЗМІ | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

3 коментарі до №5 (209) газети «Отчий поріг»

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    В доповнення до вітання на стор. 3 Леоніда Горлача, лауреата Національної премії України ім. Т.Г. Шевченка та 15-ти міжнародних, всеукраїнських і обласних літературних премій з обранням Академіком Міжнародної академії літератури і мистецтв (м. Чернігів), пропоную читачам статтю в газеті «Чернігівщина» з інтерв’ю, яке дав Леонід Горлач:

    “Газета «Чернігівщина» – в гостях у ічнянців
    Нещодавно нас запросили на прекрасне літературно-мистецьке свято голова Ічнянського літературного об’єднання «Криниця», знаний письменник Станіслав Маринчик та його обдаровані колеги. Звісно, із задоволенням сюди приїхали. Із Києва завітали й земляки – поет, Шевченківський лауреат Леонід Горлач і його творчий побратим Станіслав Шевченко. Я представив обласну газету «Чернігівщина», урочисто вручив Леоніду Никифоровичу Міжнародну літературну премію «Світ Пограниччя». А ще ми прийняли славетного поета Горлача до нашої Міжнародної літературно-мистецької Академії України.

    «Наш Льонічка!»
    Січеться сніг. Горить вогонь
    у переметеній долині.
    Як затишно зробилось нині
    при пелюстках твоїх долонь!
    Вони цвітуть, немов весна,
    що вже пробитися воліє
    отим вогнем, який жаріє
    в долині здоленій без дна.
    Ці такі наче прості, але надзвичайно проникливі, ніжні рядки створив знаменитий земляк, поет Божою милістю Леонід Горлач. «Наш Льонічка» – як із любов’ю говорять про нього ічнянці.
    Бажаючих привітати Леоніда Никифоровича на рідній землі було дуже багато. Втім, він поводився напрочуд скромно. Сидів собі тихенько, слухав. А коли заспівали задушевні пісні про рідне Придесення, змахнув сльозу… Говорив неголосно, та зал буквально затамував подих.
    Тож я, користуючись нагодою, поспілкувався з Поетом.
    – Я – щасливий, адже маю багатьох друзів-письменників, – сказав Леонід Горлач. – Таких, як незабутній Борис Олійник. Ми з ним стільки років йшли однією прямою стежкою, не звертаючи на манівці. Ні вправо, ні вліво. З деякими своїми приятелями вчився разом, от із Михайлом Кушніренком колись до дівчат ходили… І зараз всі – такі мені рідні! На жаль, декого вже немає на світі. Це – дуже печально, але таке життя. Однак пам’ятаю всіх, тому щасливий.
    Скільки б не мав мільярдів олігарх, гроші самі по собі не принесуть йому жаданої радості, гармонії в душі. Все, що він може, це передати ті гроші своєму синові. А ми, письменники, передаємо людям Слово. Кошти можна розтринькати, а Слово – вічне. Бо хіба не зі Слова почався світ?! Тож якщо поет створив бодай одну талановиту книжку, привітаємо його. А якщо дві – це вже подвійний успіх, можна спокійно помирати… Жартую, звісно. Але я ніколи не шкодував, що став письменником. Взагалі, у моєму віці час думати не про нагороди, а про вічність. Звання, премії – це все скороминуще. Завтра буде інший лауреат – і вже говоритимуть та писатимуть про нього… Тому до усіляких лаврів треба ставитися спокійно. Добре, якщо вони є. Та головне – творчість! Якщо відчуваєш, що тобі є що сказати людям, пиши.
    Ніколи не почувався радянською людиною: знав, що насамперед я – українець! Навіть в армії два роки розмовляв майже виключно рідною мовою – спочатку в Карелії, потім у Петродворці і в Чернігові…
    Хочеться запитати самого себе: а що сталося в Україні з набуттям статусу незалежної держави? Практично нічого позитивного. Так, про нас заговорив увесь світ як про європейську країну. Але з іншого боку, якщо за радянських часів у першому-ліпшому кіоску у вічі впадало багато саме українських видань, то зараз зрідка з’явиться якась газета рідною, державною мовою. А то ж усе заполонила бульварщина, ні про що, де оспівуються якісь «зірки» та бандити…
    Я три десятиліття пишу свої віршовані історичні романи, починаючи від Аскольда і Діра, Ярослава Мудрого й звертаючи на козацькі часи. Дуже багато білих плям у нашій національній пам’яті. Це страшно! А безбатченки звідки беруться? Через те, що вони не знають свого коріння. І нам уже давно треба розробити державну концепцію саме історичного бачення ролі України, її становлення, осібності її як культури, як справжнього етносу… Бо ми, українці, – абсолютно неповторний народ. З усіх боків затиснутий іншими, та все одно він живе! Коли говорять: «Украинского языка никогда не было» – Господи, а звідки ж узялися понад двісті тисяч українських народних пісень, де кожне слово – джерельне? А нам доводять, що у нас ніколи не було мови. Це – брехня! Ліниві неуки, які так говорять, потім, коли напиваються, самі ж співають українські пісні. Я поставив перед собою завдання: через епічну поезію створити обличчя нашого українського народу. Що і роблю.
    Дай, Боже, Вам наснаги, дорогий Леоніде Никифоровичу!
    Сергій Дзюба”
    http://zemlyaivolya.net/news/gazeta_chernigivshchina_gostyah_ichnyantsiv.html

    Хочеться побажати новому Академіку, який, на жаль, так і не побачив «практично нічого позитивного», що сталося в Україні з набуттям статусу незалежної держави, більше уваги та розуміння того, що робиться в Україні, здоров’я, успіху в творчості, розважливості та толерантності в стосунках з колегами по перу.

  2. Анатолій Пінчук коментує:

    З цікавістю прочитав на стор. 9 статтю Валерія КИЧКО про офіційну передачу 18 квітня приміщення церкви Іоана Богослова до Чернігівської єпархії Православної церкви України. Звичайно, після використання з 1926 року приміщення церкви в якості архіву, потрібно провести великі реставраційні роботи, щоб відновити красу храму.
    Це ж треба було наприкінці 50-х років комусь із комуністичних керівників міста так вислужитись, щоб навіть і з недіючої церкви поскидати дзвони!
    В ті часи в селі Ярославка Бобровицького району, вночі, виставивши «оцєплєніє» з міліції та «людєй в штатском» на всіх 5-ти вулицях, що розпочинались від церкви, за допомогою вантажівки зірвали хреста з церкви, поскидали дзвони з дзвіниці, та використавши в якості «рабсили» місцевих комуністів та комсомольців (навіть комсомольців-старшокласників Ярославської середньої школи туди «пригнали»), розгромили церкву зсередини, вивезли все начиння, забрали ікони, а вишиті рушники, що прикрашали ікони, роздали комсомольцям за труди неправедні… Свідків там не було, були лише учасники!
    Тих односельців, що о 3-й ночі збиралися пройти мимо церкви до зупинки приміського поїзда «Марківці» (8 кілометрів польовою дорогою від села), загнали в приміщення сільради і тримали там до ранку. Потім їм видали довідки про причину запізнення на роботу. Я тоді вже був учнем «середнього шкільного віку», наслухався від людей… Згодом в приміщенні церкви зробили ремонт, та відкрили, як сільський клуб, там були танці, «крутили кіно» та ставили самодіяльні концерти та спектаклі.
    Якось, уже в зрілому віці, мав розмову з одним з тих комсомольців-старшокласників. Він дуже переживав і каявся, що його так по молодості використали, що взяв гріх на душу…
    В Дарницькому районі міста Києва, де я проживаю понад 50 років, в ті ж роки, вночі (без свідків), демонтували та вивезли дерев’яну церкву, що була неподалік Дарницького вокзалу, до ранку засипали те місце привезеним чорноземом і зробили клумбу. Вранці дівчата з тодішнього «Зеленбуду» вже висаджували на ній квіти… Згодом на місці клумби збудували «Чебуречну».
    Ось такі були часи.

  3. Іван Забіяка коментує:

    В соте переконуєшся: скільки вовка не годуй, все одно в ліс дивиться.
    Черговий аморальний пасаж Леоніда Горлача.
    Здавалося б – «лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка та 15-ти міжнародних, всеукраїнських і обласних літературних премій, за видатний внесок у світову літературну спадщину обрано академіком Міжнародної академії літератури і мистецтв, членами якої є представники письменницьких організацій і митців 53 країн світу», «автор понад 50 книг поезії, в т.ч. шести віршованих романів» (Отчий поріг. 2019. Травень. № 5. С. 3).
    А моє переконання в тому, що ВСЕ ЦЕ Леонідові Горлачу й грама не додало ні совісті, ні моралі.
    Читаю його матеріал в «Отчому порозі» (Там само. С. 8) «Духовний сад», присвячений Миколі Івановичу Халимоненку. Йому, дай Боже, 25 травня виповниться 85 років. Звичайно, не такого обсягу матеріалу він заслуговує, незважаючи на те, що були про нього, якщо не зраджує пам’ять, і тексти на двох сторінках, і брошури. Але хіба багато треба, щоб і на трохи більше, ніж у півсторінковому матеріалі льопнути ложку дьогтю?
    Читаємо:
    «І диву даєшся часом, звідки в поважної за літами людини, осиротілої після втрати улюбленої доньки Тамари, що мала б продовжити батьківську справу, стільки любові до людей, відповідальності за кожну справу, відданості рідному народові, для якого він ось уже не один десяток літ саджає свій сад духовності».
    Помітили пасаж? Ні?
    Зрозуміло, що для поета важливо використовувати порівняння, метафори, контрасти… Інакше текст не буде сприйматися.
    Але нагадати в ювілейній статті публічно (та й взагалі) батькові про смерть його найріднішої людини в світі – дитини, – це не лише не етично, аморально, а й патологічно, по-садистськи.
    Звичайно, не маючи своїх дітей, не знаючи (звідки?), що таке виховувати, а ще більше – втрачати – своїх дітей, можна гратися в паралелі, аналогії для красного слівця. Але якщо такими шляхами досягати цього слова, то чого варті звання й нагороди і взагалі вся творчість?
    НІЧОГО!!!
    Як творчість, так і людина.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.