Авдіївські трагедії часів Другої світової війни

Коли на початку 2007 року в Чернігівському земляцтві приступили до роботи по збору матеріалів для майбутньої книги, яка в подальшому отримала назву «Сіверські скрижалі» (видана видавництвом «Дім, сад, город» в 2011 році – прим. автора), мені кілька разів довелося спілкуватися з вчителем історії Авдіївської ЗОШ І-ІІІ ступенів Сосницького району Анатолієм Миколайовичем Лазаренком з приводу наповнення її інформацією про село Авдіївку. Адже Анатолій Миколайович зробив чудові дослідження з історії рідного села, а його публікації на цю тему періодично розміщувалися у районній газеті.

Тоді ж вперше мені пощастило торкнутися «Щоденника» його діда – Дмитра Захаровича Браженка – вчителя мого батька Федора Маркіяновича Орєховича (1924-1996), який у червні 1941 року закінчив Авдіївську середню школу, а потім з лютого 1942 року був на фронті, аж до закінчення Другої світової війни в Європі.

Однак, визначений формат майбутньої земляцької книги тоді не дозволив включити в себе «Щоденник Дмитра Захаровича Браженка», щоб таким чином оприлюднити цей важливий документ. Та й сама інформація про село Авдіївку, після редагування її упорядником-редактором, вийшла дуже короткою. Імена тих людей, які працювали над наповненням книги «Сіверські скрижалі», упорядником-редактором також не були опубліковані.

На відміну від щоденників і мемуарів, виданих у радянські часи, щоденник Дмитром Браженком писався не для друку та не піддавався радянській цензурі. Записи Дмитра Захаровича  неможливо було передати у будь-яку установу радянського часу (музей, архів і т.д.), оскільки вони містили правдиву інформацію про ставлення селянства та й самого автора не лише до окупантів, а й до радянського режиму та партизанів. А тому, з тоді з ще живим Борисом Васильовичем Іваненком, домовилися, що питання обнародування «Щоденника» потребує окремого підходу. Але у березні 2008 року перестало битися неспокійне серце Бориса Іваненка – заслуженого працівника культури України, патріарха архівної справи нашої держави та щирого прихильника Довженкового краю.

І ось кілька років тому за оприлюднення «Щоденника» взялася Ірина Ігорівна Еткіна – кандидат історичних наук, старший викладач кафедри історії Центрально-Східної Європи Інституту історії, етнології та правознавства імені Олександра Лазаревського Чернігівського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. У кількох номерах Всеукраїнського наукового журналу «Сіверянський літопис» впродовж 2012-2014 років були розміщені чотири її наукові публікації:

1.Чернігівщина напередодні німецької окупації очима сільського вчителя (Дмитра Захаровича Браженка) [Електронний ресурс] / Ірина Еткіна // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал. – 2012. №3-4 (105-106). – С. 44-60. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/39736/06-Etkina.pdf?sequence=1

2.Понорницький край Чернігівщини на початку німецької окупації (за щоденником Дмитра Захаровича Браженка) [Електронний ресурс] / Ірина Еткіна // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал. – 2013. №2 (110). – С. 71-89. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/57269/08-Etkina.pdf?sequence=1

3.Понорницький край Чернігівщини наприкінці 1941 р. (за щоденником Дмитра Захаровича Браженка) [Електронний ресурс] / Ірина Еткіна // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал. – 2014. №1-3 (115-117). – С. 90-112.- Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/73632/09-Etkina.pdf?sequence=1

4.Понорницький край Чернігівщини у 1942 р. (за щоденником Дмитра Захаровича Браженка) [Електронний ресурс] / Ірина Еткіна // Сіверянський літопис. Всеукраїнський науковий журнал. – 2014. №5 (119). – С. 158-216. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/74020/14-Etkina.pdf?sequence=1

У публікаціях оприлюднений «Щоденник» за період з 22 червня 1941 по 21 серпня 1942 року. Оприлюдненням «Щоденника» до 70-річчя Перемоги над нацизмом у Європі зроблено великий подарунок селу Авдіївка та всім авдіївцям, що розкидані по всьому світу. За що щирої вдячності заслуговують:

-редакція журналу «Сіверянський літопис», головним редактором якого є Володимир Олександрович Дятлов – перший проректор ЧНПДУ імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України;

3DB9185A

-Ірина Ігорівна Еткіна – автор цих чудових і так необхідних публікацій;

D5D44470

-найрідніші люди Дмитра Браженка – донька Ніна Дмитрівна Лазаренко та її син Анатолій Миколайович Лазаренко, які зберегли «Щоденник», щоб на прикладі Понорницького краю Чернігівщини донести до нас фрагменти гіркої правди про трагедію українського народу часів Другої світової війни.

Вчитель мого батька-шаболтасівця, а по Авдіївці близький сусід моєї авдіївської бабусі Олександри Авдіївни Андрійченко (Норик) (1889-1969), Дмитро Браженко народився 23 лютого 1911 року в селі Ново-Аврамівка Хорольського району Полтавської області. Після створення Авдіївської МТС Понорницького району Чернігівської області у 1932 році почав там працювати механіком. Потім проходив службу в лавах Червоної армії. З 1936 року працював вчителем історії та географії у Авдіївській середній школі, одночасно заочно навчаючись на історико-географічному факультеті Харківського педагогічного інституту, який закінчив у 1940 році. У червні 1941 року був призваний до лав Червоної армії, але згодом його відрядили до Понорницького райвійськкомату, який відпустив Дмитра Браженка до особливого розпорядження.

18 серпня 1941 року за розпорядженням Понорницького райвідділу народної освіти Дмитро Захарович прийняв Авдіївську середню школу від Петра Леонтійовича Макія (родом з села Шаболтасівка – прим. автора).

Впродовж вересня-грудня 1941 року школи на Чернігівщині, в т.ч. й у Понорницькому районі, не працювали, а тому Дмитро Захарович змушений був працювати в місцевому колгоспі «Веселий гай».

26 грудня окупаційною владою Понорницького району його офіційно призначили завідуючим Авдіївської середньої школи. З цієї нагоди у «Щоденник» він переписав повний зміст отриманого посвідчення:

«Понорницьке районне управління 26 – ХII, 41 р. №4

Посвідчення

Пред’явник цього громадянин Браженко Дмитро Захарович призначається на посаду завідуючого Авдієвської середньої школи, якому надається право привести в належний стан будівлю школи, огорожу та майно, а також встановити кількість учнів по класах, зробити список їх.

Староста Райуправління Андрійченко

Секретар Сорока» [26 грудня 1941].

27 лютого 1942 року у школі був перший день навчання в навчальному році. Дмитро Браженко доклав багато зусиль, щоб діти авдіївців ходили до школи та вчилися, незважаючи на війну. Працював сумлінно, але, у зв’язку з навислою загрозою для життів його, дружини та двох доньок, зробив усе для того, щоб переїхати до рідного села на Полтавщину. 20 серпня 1942 року передав Авдіївську школу Олексію Івановичу Стеблині, а наступного дня, після десятирічного проживання в Авдіївці, він на підводі з сім’єю о 12.00 вибув з Авдіївки. Попереду був 250-кілометровий марш, який Дмитро Браженко подолав з вірою в те, що таким чином він зможе зберегти дружину та дітей від можливих репресій, які почали проводити нацисти у зв’язку з активізацією дій партизанів. Адже на цей час уже постраждала родина його дружини Євдокії: загинув батько – Петро Мусійович Жук (колишній голова колгоспу «Перемога») та брат Назар Петрович Жук (учитель, член підпільної групи у с. Верба Понорницького району). За таких обставин, варто було комусь з невдоволених Дмитром Браженком зробити на нього заяву і він міг бути поставленим до стіни.

На Полтавщині Дмитро Захарович отримав посаду завідуючого школою в селі Вергуни, неподалік від рідної Ново – Аврамівки. Школа розпочала роботу тільки у квітні 1943 року, а у вересні Полтавська область була звільнена від німців. 8 жовтня 1943 року Дмитра Браженка мобілізували на фронт. У грудні 1943 року він загинув – пропав безвісти (ЦАМО РФ, фонд джерела інформації №58, опис джерела інформації №18004, справа джерела інформації №2137 – прим. автора).

18E1B0AC

Вічна  пам’ять і шана Дмитру Захаровичу Браженку!

Без перебільшення можно стверджувати про те, що «Щоденник» є унікальним джерелом для роботи в одному з найактуальніших напрямків сучасної науки – історії повсякденності. Всебічний аналіз джерел особистого характеру разом з джерелами усної історії та документами воєнного часу дає змогу нам, і перш за все науковцям, наблизитися до об’єктивного висвітлення дискусійних питань сучасної історіографії: причин трагедії 1941 – 1943 років, яку так пристрастно описав Олександр Довженко у кіносценарії «Україна в огні», ставлення населення України до двох ворогуючих режимів тощо. Маючи такий унікальний документ як «Щоденник», кожен, хто цікавиться історією рідного села, краю, має можливість звірити наявні про них розвідки чи якусь інформацію, або взагалі зробити для себе відкритття.

Отже, використовуючи джерела особистого характеру, усну історію та посилаючись на «Щоденник», зупинюсь на кількох питаннях, що давно мене турбували.

  1. На території колишнього Понорницького району у період нацистської окупації не діяв партизанський загін, а в населених пунктах району не було масових репресій

У Директиві Раднаркому Союзу РСР і ЦК ВКП(б) партійним і радянським організаціям прифронтових областей від 29 червня 1941 року №П-509, наприклад, вимагалося:

«У зайнятих ворогом районах створювати партизанські загони та диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни скрізь і всюди, для вибуху мостів, доріг, псування телефонного та телеграфного зв’язку, підпалу складів і т.д. У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога і всіх його посіпак, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи».

Як відомо, Понорницький партизанський загін не відбувся. Підготовлена для нього база була знищена. У «Щоденнику» Дмитро Браженко про це не згадує, бо він, без сумніву, не мав прямого відношення до партизанів і підпільників. Наприклад, про приїзд до Понорниці першого секретаря Чернігівського обкому КП(б)У Олексія Федоровича Федорова для проведення наради з приводу стану роботи щодо завершення створення партизанського загону в районі Дмитро Захарович нічого не знав, а тому в «Щоденнику» відзначив: «Був і сьогодні в Понорниці. Нічого нового. Гомель зданий. Чомусь у район приїжджав секретар обкому КП(б)У Федоров». [24 серпня 1941]

Про ставлення авдіївців до партизанів у «Щоденнику» зроблено такий запис: «Сьогодні в селі був знову переполох. Думали що в’їхали партизани. Як вияснилось то приїжджав у Шаболтасівку загін поліції села Хлоп’яників за якимсь чоловіком, замішаним у партизанах. Та партизанів мало хто боїться, як бояться, що німці після їх відвідин можуть багато перестріляти». [16 листопада 1941]

Страх селян був небезпідставний. Прикладом чого були наслідки кинутої у хату старости села Хлоп’яники гранати. Селянству Хлоп’яників і навколишніх сіл було не до сентиментів. Адже за вбиту дружину старости розстріляли кількох жителів села, в тому числі й учителя Семена Семеновича Лялька, підозрюваного у зв’язках з партизанами. Про це в «Щоденнику» зроблено такий запис: «Сьогодні вечером зовсім настрій зіпсувався. Особливо коли дізнався, що багатьох з Хлоп’яників розстріляно. Розстріляли серед них і одного учителя Лялька Семена Семеновича, наче підозрюваного в зв’язках з партизанами. Знаю я старосту Хлоп’яників, бувшого ворожбита, той одним поглядом людину їсть. В хату йому нещодавно у вікно кинено бомбу. Убито його жінку. От тепер він мститься». [14 листопада 1941]

За наявними даними, тоді за рішенням Понорницької районної комендатури були направлені Хлоп’яницькою сільською поліцією в Понорницю де і були розстріляні каральним загоном: Артем Ілліч Лось (61 рік), Петро Якович Сизон (35 років), Андрій Петрович Лось (36 років), Семен Семенович Лялько (31 рік), Ульян Ларіонович Кириленко. [Державний архів Чернігівської області, фонд П-57, опис-1, справа-594, стор. 1-3]

У щоденнику Миколи Микитовича Попудренка (Щоденник М.М. Попудренка // Партизанська слава. Чернігівська область / Упорядники: О.Б. Коваленко, О.В. Лисенко, І.М. Цимбаленко; довідникові матеріали: Т.А. Афанасьєва, Т.В. Донченко, О.М. Сидоренко, І.К. Чаус. – Чернігів: Десна Поліграф, 2011. – С.279. – прим. автора) подія, коли намагалися знищити старосту села Хлоп’яники Свирида Петровича Руденка, який в роки Першої світової війни був у німецькому полоні, добре володів німецькою мовою та піддавався розкуркуленню, датована 26 вересня 1941 року. Виконували завдання партизани – Василь Васюк, Григорій Балицький і Василь Мазур. Гранату у вікно кидав Григорій Балицький (Григорій Васильович Балицький (1906-1989) – організатор і керівник партизанського руху в Україні в роки радянсько-німецької війни 1941-1945 років, Герой Радянського Союзу (7.03.1943) – прим. автора).

Перед знищенням старости була поширена листівка з назвою «Староста-ворог українського народу», у якій писалося: «В селі Хлоп’яники Понорницького району сільським старостою призначили Руденка Свирида Петровича. В 1918 році, будучи в німецькому полоні, пройшов школу німецького шпигунства, добре оволодів німецькою мовою. Цей мерзотник встиг скласти списки радянського та партійного активу і передав їх у руки німецьких фашистів» [Державний архів Чернігівської області, фонд 1, опис-2, справа-690, стор. 168]

Як бачимо, наслідки кинутої Григорієм Балицьким гранати були страшними – загинула дружина старости та стратили п’ятьох невинних хлоп’яничан. Однак, партизани нічого не робили, щоб завадити репресіям нацистів. Це навіювало небезпідставний страх на селян.

Не випадково, щоб захистити Авдіївку від можливих репресій нацистів, щоночі по дві людини чергували на кожній з вулиць села і охороняли таким чином від можливих дій партизанів: підпалів і т. ін. Сам Дмитро Браженко також брав участь у таких чергуваннях, про що неодноразово згадує у «Щоденнику». Порядок чергувань у селі встановлювався бригадирами бригад колгоспів (общинних дворів) «Веселий гай» і «Перемога». Чергували, навіть, жінки.  Ці чергування ніякого відношення не мали до служби в поліції.

Однак, спокій села постійно порушували партизани з інших районів. Про це в «Щоденнику», зокрема згадується:

«Сьогодні ранком частина загону, що поміщалася біля школи виїхала, але над вечер знову повернулася. Хлопці розповідають, що приймали вони участь у бою з партизанами десь туди за Хлоп’яниками. Партизанів там багато. Вони цепом,  в більшості з євреїв, вели наступ на німців. Дружнім залпом їх зустріли німці і українські добровільці козацтва …

Тепер населення села ще боїться і того, що коли німецький загін виїде  з села, а з ними і козачі частини, то можуть прийти партизани і будуть плюндрувати село, убивати людей в помсту за убитих німцями …». [1 серпня 1942]

  1. Перші репресії нацистів у селі Авдіївка

Авдіївку нацистські війська окупували 26 серпня 1941 року. Про цей день у «Щоденнику» зазначено: «Історичний сьогоднішній день буде для Авдіївки. Ще вчора ходили слухи, що германці відогнані від Гомеля, а сьогодні у годин 9 появились німці в Авдіївці та так неожиданно, що просто дивуєшся їхній спритності і маневрованості. Тут з дня на день ожидали  приходу Червоної армії,  що відступає. Хвилин за 10 до появи німецьких військ з лісу доносився шум моторів, я думав що то відступають російські війська. Ось увесь шлях загромаджується  евакуіруючим  скотом. Я вийшов подивитися. В цей час за скотом пролунали сигнали машин. Появляються мотоцикли і якісь дивні автомашини. Спочатку у  мене  майнула думка, що то червоні. Але до чого ж у них погони? Чому говор не російський? Все говорило що то були німці. Всього мене промайнуло якимсь страхом, але поряд  з цим появляється прояснення, наче  після хмурого дня. Чому? А тому що нам говорили в тім, що перші німецькі колони по-звірськи поводяться з населенням. Що принесуть наступні дні, то будемо бачити. Перший день якось пережили. Все ж таки боязнь повністю не зникла. Я за краще пішов перебути в хаті. Крім того можна було ожидати бою, а тому дньом всі сімйою перележали в сховищі. Годин через  3 почулися постріли в саді к-пу, а згодом знову. Трудно переказати переживання в цей момент. Говорять, що вели якихось трьох чоловік. Очевідно їх і розстріляли. За що не відомо. Рішили  ночувати в сховищі». [26 серпня 1941]

Про репресії нацистів проти радянських і партійних активістів села Дмитро Браженко почав згадувати вже за тиждень після його окупації, 7 вересня 1941 року: «Сьогодні говорять затримано німецькими загонами двох громадян села голову кооперації Чепурного Л.М. (Ларіона Максимовича Чепурного – прим. автора) і бухгалтера МТС Ященка Тр.М. (Трохима Микитовича Ященка – прим. автора) в лісі. Що їм за діло було в лісі в цей момент, дідько їх знає. Говорять, що пішли за коровами, інші говорять, що знімати чоботи з убитих червоноармійців. У Ященка в кармані найдено 1700 крб. грошей. Германці очевидно в іншому їх запідозрили і затримали. В Чепурного зроблено вдома обшук». [7 вересня 1941]

Затриманих Ларіона Чепурного та Трохима Ященка допитували, а вже 10 вересня 1941 року в селі продовжилися арешти: «Забраних у неділю (7 вересня – прим. автора) Чепурного і Ященка так і не повернули. Говорять що їх розстріляли. В понеділок забрали іще трьох, двох жінок і одного чоловіка (Костюченко К. (Катерину Карпівну Костюченко, голову Авдіївської сільради – прим. автора) Роговенко Г. (Ганну Степанівну Роговенко, партійну активістку села – прим. автора) і Чепурного М.Ф. (Михайла Федосійовича Чепурного, колишнього голову колгоспу «Перемога» – прим. автора)) перші двоє партійні, а чоловік безпартійний. В чому їх обвинувачували німці, для мене невідомо. Говорять заводчани (робітники пенькозаводу, що знаходився на околиці села під лісом – прим. автора), що їх постріляли». [10 вересня 1941]

Усіх п’ятьох авдіївців, заарештованих 7 та 10 вересня, було страчено у лісі. Про це у «Щоденнику» зафіксовано: «Так воно й вийшло. Всіх п’ятьох чоловік постріляно, та тільки одного з них Костюченко Каті не знайдено. Останніх знайдено учора, викопано і за християнськими обичаями похоронено». [12 вересня 1941]

За наявними даними, батьки Катерини Костюченко, Карпо Семенович та Одарка Тарасівна, довго шукали в лісі тіло своєї доньки. Однак, всі їх старання були марними.

Розглядаючи питання головної причини її страти, не можна обминути особу українського радянського і компартійного діяча Сергія Пилиповича Костюченка (1905-1984), який у лютому 1937 – травні 1938 року – 1-ий секретар Батуринського районного комітету КП(б)У Чернігівської області, а у травні 1938 – листопаді 1941 року- голова виконавчого комітету Чернігівської обласної ради депутатів трудящих, а після довиборів 2 березня 1941 року – депутат Верховної Ради СРСР.

Не випадково щодо Катерини Костюченко Ірина Еткіна в своїй публікації припустилася помилки, назвавши її депутатом Верховної Ради СРСР. Однак, це сталося не з  вини Ірини Ігорівни. Вона просто довірилася іншому джерелу інформації. Але питання родинних зв’язків Сергія Костюченка і Катерини Костюченко мало пряме відношення до її трагедії.

3.Нова влада (старости) окупованої Авдіївки

Першим старостою села 5 жовтня 1941 року було обрано Олексія Миновича Серба. Про це у «Щоденнику згадуються так: «… Сьогодні вечором у Авдієвці пройшли збори громадян по питанню виборів старшини. Правда на збори явилось усього чоловік 30. Кандидатуру запропонував Чепурний Аврам Никонович, Серба Олексія Миновича в минулому репресірованого радвладою. Всі громадяни погодились на вибори його старшиною навіть без голосування, поскільки кандидатура підходяща. Замісником обрано Чепурного Аврама Ник. …». [5 жовтня 1941]

Після розстрілу партизанами Олексія Серба, 19 грудня 1941 року старостою села було обрано Харитона Михайловича Роговенка, про що в «Щоденнику» зазначено: «… Учора для Авдієвки була велика подія і я не записав. В  конторі колгоспу «Перемога»  зібралося чимало людей. Подія  зборів одна – вибори старости села. Кандидатур поступило три. Обрали Роговенка Харитона Михайловича. Кандидатури можна було виставляти всіх, крім євреїв і бувших комуністів …». [20 грудня 1941]

  1. Відношення окупаційної влади до колгоспів, шкіл і вчителів

Нова окупаційна влада не збиралася ліквідовувати колгоспи та закривати школи. Про це Дмитро Захарович помітив одразу:

«Були збори в колгоспі за участю німця-переговорщика. Закликав усіх працювати». [12 вересня 1941]

«Сьогодні відбулися колгоспні збори. Я був секретарем зборів. … Щоб скоріше вивести кількість трудоднів на 1 жовтня в допомогу обрали мене і Ніколайця (Івана Самійловича Ніколайця (1905-1984), механіка Авдіївської МТС до та після війни – прим. автора) …». [5 жовтня 1941]

«Сьогодні я приступив до порученої мені на зборах роботи – допомогти вивести трудодні на перше жовтня. Знайомився з нормами виробітки у статистика Барана Василя. Сьогодні продовжували пересуватися воєнні частини германських військ. До нас заїхало ночувати 2 чоловіка. Коли я писав табеля і біля мене були трудові книжки колгоспників, то один з німців подумав, що я комісар, але слабенькою німецькою мовою я йому пояснив, яку я виконую роботу. Коли я йому сказав, що я учитель, то видно як його  відношення стало змінюватися. Він повідомив мене, що в Германії  Гітлер поважає вчителів і платить великі гроші». [6 жовтня 1941]

«Дньом заходив один товариш – учитель Бибик Костя (Костянтин Дмитрович Бібик – прим. автора). Поговорили про школу. Він мені розповів  про школи Житомирщини (він звідти прийшов з полону), про те що вони вже приступили до заняття». [31 жовтня 1941]

  1. Публічна страта колишнього голови Авдіївської сільради

Ще з дитинства мені від бабусі Олександри Авдіївни та матері Ольги Юхимівни Орєхович (Андрійченко) (1924-1994) було відомо про те як у Авдіївці у серпні 1942 року був повішений колишній голова сільради Микола Омелянович Васюк і розстріляна вся його сім’я, крім старшого сина Бориса. Борис Миколайович Васюк в подальшому мені був добре знайомим, бо він у школі працював завгоспом.

Про дружину та дітей Миколи Васюка мої бабуся та мати нічого поганого не говорили, а навкаки жаліли їх за те, що не бачили вони добра у своєму житті та ще й були вбиті через свого чоловіка та батька. Про самого Миколу Васюка згадували, що був дуже жорстокий по відношенню до односельчан: приходив зі своїми помічниками та забирав останнє зерно чи щось інше. Наприклад, прийшли одного разу до бабусі, яка мала шестеро неповнолітніх дітей, і забрали останній півпудовий оклуночок ще не дертого проса: з-під печі витягнули кочергою. Тоді Микола Омелянович, навіть, не відреагував на її сльозні умовляння: «Коля, не забирай останнє!» Згодом найменший її син Дмитро помер.

Про діяльність Миколи Васюка на посаді голови сільради розповідали й інші авдіївці старших поколінь: як виганяв багатьох з домівок і руйнував сільську святиню – церку (минулого року церкві виповнилося 150 років і сільський голова сучасної Авдіївки Анатолій Миколайович Адаменко доклав чимало зусиль, щоб зробити їй реконструкцію до такого ювілею – прим. автора).

У «Щоденнику» Дмитро Браженко велику увагу приділив трагедії сім’ї Миколи Васюка. Його публічну страту в центрі села 3 серпня 1942 року Дмитро Захарович описав досить детально. І  все описане співпадає з розповідями інших очевидців. При цьому Дмитро Захарович виклав повний текст промови, з якою староста села Харитон Роговенко звернувся до односельчан перед стратою їх колишнього образника:

«Господа! Підійдіть блище! Зараз ви побачите свого врага негодяя, труса, а не батька своєї сім’ї, що нагло віддав до смерті свою сім’ю, ховаючись в своїх чорних норах. Ви побачите того, що виганяв вас з хат, руйнував святиню, обрікав на голод і смерть кращі сім’ї села. Ви побачите як він понесе заслужену господню кару. Його перед вашими  очима  повісять.  Викривайте  тих негодяїв, які ще притаїли дух,  капостять нашій мирній работі, ведуть ядовиту агітацію. Викривайте тих, хто говорить, що вас сюди зібрали для того, щоб всих пострілять.

Є в нас труднощі. Та ці труднощі визвані війною. Тепер іде війна і в тилу і на фронті. Були б більшовики нічого б у вас не було б. З ложкою за халявою і з котьолком в руках ходили б ви до комунального общого котла, а там знаєте не коржі з медом». [3 серпня 1942]

  1. Чим завинив перед авдіївцями голова колгоспу (общинного двору) «Веселий гай»?

На окупованій території, з якої поспішно відступила Червона армія, залишилися в основному старики, жінки та діти, що потребували елементарного: житла та роботи, щоб прохарчуватися. І авдіївці все це розуміли. Адже багато хто з працездатних чоловіків перебував за лінією фронту у Червоній армії, що відступила, а частина повернулася з полону або оточення. З Авдіївської МТС ще 19 серпня 1941 року була евакуйована вся техніка, яка обслуговувала колгоспи Понорницького району.  За таких обставин треба було розраховувати тільки на самих себе. Серед селян почало ходило запитання: «Кому довірити головування в колгоспі (общинному дворі) «Веселий гай?» Зупинились на кандидатурі колишнього завгоспа колгоспу. Адже Кіндрат Гуринович Гапон і досвід має та нічого поганого не зробив авдіївцям за свій поважний вік.

«Однак, Кіндрат Гуринович погодився на пропозицію авдіївців тільки після умовлянь Василя Пилиповича Ященка (голови колгоспу «Веселий гай» до і після окупації, діда Лавського сільського голови Сосницького району Чернігівщини Анатолія Григоровича Романенка – прим. автора)», – пояснювала згоду чоловіка його дружина – Олександра Іванівна Гапон (Ходот) (1894-1981) (батько – Іван Андрійович Ходот, 1864 р.н., мати – Ксенія Сидорівна Ходот, 1866 р.н.).

Про ті колгоспні збори від 9 листопада 1941 року, на яких односельці обрали Кіндрата Гапона головою колгоспу (общинного двору), занапастивши його сім’ю на багаторічні поневіряння, а самого на смерть (без дати і встановленого місця поховання) у «Щоденнику» зафіксовано наступне: «Вечером сходив у колгоспну канцелярію. Там саме кінчались колгоспні збори. На зборах було обрано нового голову (старосту) колгоспу Гапона Кіндрата Гуриновича, замінено кілька бригадирів. Було вирішено будувати млина в пеньковому заводі, використавши локомобіль». [9 листопада 1941]

У подальшому Дмитро Захарович у «Щоденнику» кілька разів згадує Кіндрата Гуриновича таким чином:

А). «…Після роботи сходив за чобітьми Дуні, що шилися в одного сапожника.

Ішовши назад зайшов у контору  колгоспу «Веселий гай». Вже йдучи додому, мене староста колгоспу Гапон К.Г. відізвав в сторону і каже

-Ну, Браженко, ти вже не  бійся.

-Чому? – питаю його.

-Мене вчора про тебе питали, чи не відлучався ти куди, то я сказав, що ти регулярно ходиш на роботу. Пропитували ще про одного, про Ніколайця». [8 грудня 1941]

Б). «Тепер населення святкує майже кожне релігійне свято. Правда сьогодні празник не малий Миколая. На  роботу ніхто не вийшов. Правда мені Гуринович загадав щоб я полову відпускав для 1-ї бригади, але ніхто не прийшов получати …». [19 грудня 1941]

В). «Дньом сьогодні вже був невеликий морозчик. Ще тільки я сьогодні встав як уже чомусь прибігла дівчина Картіля Льови і сказала щоб я прийшов до нього. Чому ж це подумав. Може думаю по поводу того, що позавчора мені Гуринович говорив, що є така думка, щоб мене поставити завшколою, з приводу того що теперішній зав школою нічого не робить. Насправді воно таки нічого й не робиться. Навіть вікна не всі посклились. Вдівшись пішов я до Картіля, аж вияснюється, що то він мене звав, щоб я йому допоміг виписати повідомлення на поставку колгоспниками  яєць і молока …». [20 грудня 1941]

Г). «Ще рано голова колгоспу прислав записку, щоб я організував перекидку в гумні полови  в другий куток, поскільки сьогодні починають молотити віку…». [23 грудня 1941]

Ґ). «… Перед вечером зайшов у контору колгоспу «Веселий гай». Там чуть зайшло дві жінки, щоб переночувати в колгоспі з конем. Самі вони з під Києва і їдуть за чоловіками що в пліну в Новгород-Сіверську. Вони розповідали про бідування населення Києва через недостачу харчових продуктів …». [9 січня 1942]

Д). «Увесь день був за шуканням підводи. В Шаболтасовці один чоловік що було пообіцяв, знову відказався. Більше всього видно що бояться за те щоб не забрали коня. Дньом пообіцяв староста общ. двора «Веселий Гай» дати коня. Вечером був на наряді, то також відмовлено». [16 серпня 1942]

Таким чином, зі «Щоденника» видно, що в період окупації Кіндрат Гапон займався суто господарською роботою общинного двору «Веселий гай», завдячуючи роботі якого люди мали змогу вижити в час тяжкого лихоліття. Все майно колгоспу «Веселий гай» було збережене. Перед відступом німців, навіть корів загнали до лісу, щоб вони там залишилися. Все це дозволило з перших днів звільнення Авдіївки працювати на повну перемогу над нацистською Німеччиною. Однак, старання Кіндрата Гуриновича не завадили «доброму сусіду» підбурити інших авдіївців, щоб наговорили різної нісенітниці на людину, що погодилася працювати, щоб зберегти село. Цей «добрий сусід» бігав по селу та переконував односельців намовляти на Кіндрата Гапона: «Говоріть на нього що хочете, він все рівно не повернеться!»

На велике переконання Олександри Гапон, «добрий сусід» робив це від великого побоювання за те, що Кіндрат Гапон дізнався та зможе розповісти про те, хто здав окупантам Катерину Костюченко та інших.

24 жовтня 1943 року у помешканні Кіндрата Гапона співробітник Понорницького РВ НКВС Волкотруб у присутності мешканця Авдіївки Михайла Вікторовича Корнієнка провів обшук. Згідно доносу «доброго сусіда» шукали гроші та зброю. Як свідчить протокол обшуку – нічого не знайшли. Однак, без протоколу відомо, що знайшли тільки копили, якими Кіндрат Гуринович користувався при виготовленні та ремонті чобіт односельцям.

4FC424B1

Але обшуком не обмежилися. Кіндрата Гапона повели на Понорницю. Звідти він додому вже не повернувся. Олександра Гапон кілька разів намагалася побачитися з чоловіком у Понорниці, але їй це так і не вдалося зробити. На її думку, чоловіка не довели до Понорниці, а вбили та десь у рову закопали, щоб ніхто не знайшов тіло (немає тіла, немає проблем – прим. автора), як це було з Катериною Костюченко. Тим часом спритні авдіївці одразу з хати виставили Олександру Іванівну з двома дітьми, а всю наявну живність забрали. Старший син Павло Гапон (1919-1943) у цей час перебував на фронті (в 354-й стрілецькій дивізії 65-ї армії Білоруського фронту – прим. автора), а 12 листопада 1943 року загинув на Лоєвському плацдармі, що в Білорусі (похований в братській могилі біля села Вазон Лоєвського району Гомельської області разом з 218-ма бойовими побратимами, в т.ч й сусідом – Яковом Васильовичем Гапоном (1903-1943) – прим. автора).

Сім’я Кіндрата Гапона п’ять років (з жовтня 1943 по вересень 1948) переживала у рідному селі в доброї жінки Мотрони. За цей час від свого обійстя залишилась одна хатина, а господарські будівлі (хлів, клуню та навіс) односельчани розібрали та розтягнули. Усі ці роки Олександра Гапон намагалася знайти правду, але старання були марними. Однак, і в ті часи світ був не без добрих людей. Одного дня вона черговий раз зі слізьми поверталася з райцентру та у такому стані зустріла чоловіка, що прямував до Понорниці. Він поцікавився причиною сліз і зробив пораду: до кого треба звернутися в Чернігові.

До Чернігова (за 130 кілометрів – прим. автора) Олексанра Іванівна ходила пішки. Зрушення щодо повернення відібраного майна відбулися тільки після того, як чернігівський посадовець зателефонував до Понорниці та в своїй записці від 11 вересня 1948 року, адресованій «т. Тука», поставив завдання: «Розіберіться з цією громадянкою, оскільки, це входить до вашої компетенції. В мене немає ніяких матеріалів: як та за що судили».

0EDC9018

Прийшла вбита горем та довгою дорогою жінка до Авдіївки, а хату вже звільнили від «нового господаря», бо голова сільради Петро Волошко отримав дозвіл прокурора Понорницького району на заселення громадянки Олександри Іванівни Гапон до своєї хати, оскільки, кому вона належить буде вирішуватися народним судом.

DD0B350D

Районний народний суд Коропського району розглядав цивільну справу аж 24 грудня 1949 року. Згідно рішення суду, конфіскації підлягала «1/5 частина, що належить засудженому» (дві телички та свиноматка, які фактично були вже конфісковані без рішення суду ще в жовтні 1943 року – прим. автора). Однак, посилання на те «ким і за що Кіндрат Гапон засуджений» у рішенні суду відсутнє.

F5D3DC78

На цьому все й зупинилося. Від обійстя залишилась одна хата з сінами та коморою, а від Кіндрата Гуриновича зовсім нічого. Саме у коморі, в скрині Олександри Гапон, за підказкою Івана Гапона (сина Павла Кіндратовича Гапона– прим. автора), на початку 2012 року й були знайдені деякі документи, що дбайливо зберегла Олександра Іванівна – жінка-вдова, мати загиблого на війні сина.

На сьогодні залишається відкритим запитання: «Чим завинив перед авдіївцями голова колгоспу (общинного двору) «Веселий гай» Кіндрат Гапон, яких він захищав за їх же вибором?»

6.Про окремих авдіївців, що перебували на службі в місцевій поліції

Ім’я Івана Омеляновича Симоненка, 1925 р. н., у «Щоденнику згадується кілька разів:

«…В настоящий час  я б менше всього думав про одруження, тим більше, тим, що в цьому не мають великої необхідності. Учора один з поліцейських, вісімнадцятирічний Іван (Іван Омелянович Симоненко – прим. автора) розписався з одною дівчиною (Агафією Іпатеївною Сокіл – прим. автора) …». [23 квітня 1942]

«… Дньом годин у дві пройшла грозова буря. Вечером вияснилось, що перед грозою трапилась така пригода. Авдієвська поліція послала в Жуклю в розвідку двох поліцаїв на підводі, Сімоненка Івана і Чепурного Федота (битого і бувалого парня). По дорозі заїхали в Лузіки, випили дві пляшки самогону в одної молодиці, в основному пив наче Федот (записую з розповіді Івана). П’яний Федот звалився на воза і так під’їхали до Жуклі і нарвались на партизанів. Іван збудив Федота. Застава партизанів запитала хто їде.

Свої. Авдіївська поліція,– відповів Федот.

По формі Іван бачить що то і каплі не скидаються на поліцаїв і хоче  стріляти. Федот заперечує, доказує, що то жукленська поліція. Партизани не дожидали, обезброїли поліцаїв і забрали їх з собою. Підібравши момент коли біля Івана не було партизанів, наш Іван крутнув в сторону і змійкою тікати в ліс. Скільки не стріляли по йому на його щастя випало ще пожити, жодна куля не попала. Так бігаючи по лісу він попав у другу сторону Жуклі і тільки звідти його направили в Хлоп’яники …

В Авдієвку сьогодні повідомлено про те, що поліцейський Чепурний Федот убитий в тому місці, де і був затриманий. Вечером поїхали за його трупом. Повідомляють, що партизани вибули з Жуклі, убивши і там двох чоловік, одного поліцейського і цивільного». [24 липня 1942]

«… Учора вечером привезено труп поліцейського Чепурного Федота. Дньом хоронили його. Саме випала неділя. Жаркий липневий день. На похорони народу зібралося багато. Участь приймав і бургомістр району. Мене було попрошено сфотографувати покойника. Пригадую як кілька разів Федот просив мене сфотографувати його сім’ю. І ось ти діждався. Та не так як хотів. Біля тебе стоять діти заплакані й жінка виснажена сльозами. А ти без усякої уваги, що навколо діється, лежиш посинілий такий, з відкритим ротом, наче пісеньку якусь співаєш.

Біля труни держали надгробні промови бургомістри району і села та замісник посліднього, переповнені прокльонами і погрозами на партизанів і тих що ще є в середовищі села, притаївши дух. Це ж було повторено перед опусканням в могилу, а потім відзначили останній шлях покійного троєкратним дружнім рушничним салютом. На всіх виставлених постах відгукнулися також пострілами з рушниць і кулеметів. Хто в лісі в цей час перебував, то тікали в село, думаючи, що почався бій між партизанами і поліцейськими …». [26 липня 1942]

Як видно з «Щоденника», чогось поганого про Івана Симоненка Дмитро Браженко не написав. Але, ще до звільнення Червоною армією Авдіївки від нацистів, Іван Омелянович зник з села, а після війни опинився в Архангельську. В Авдіївці на нього чекала дружина та син Володя, який користувався повагою серед односельчан. Адже Володимир Іванович Симоненко (1943-1994) багато років працював вчителем математики і організатором позакласної та позашкільної роботи Авдіївської середньої школи, був чудовим дописувачем до районної газети.

Про те, що Іван Симоненко мешкав у Архангельську його племінниця дізналася кілька років тому від Катерини Василівни Чепурної (1929-2013). Останній про це стало відомо від її сина Миколи Терентійовича Чепурного (1953-1987), який у першій половині 70-х років минулого століття проходив службу у військовій частині ракетних військ Збройних сил СРСР, що там дислокувалася. Саме тоді, коли Микола втрапив до шпиталю, його там провідував Іван Симоненко та цікавився життям у Авдіївці. Однак, рідний брат Івана Омеляновича Григорій Омелянович Симоненко (1920-1997), послухавши розповідь про брата, заборонив Катерині Василівні будь-кому ще розповідати щось подібне. Але є велика надія, що з часом стане відомою післявоєнна доля авдіївця Івана Симоненка.

Ім’я Юхима Михайловича Кочубка (1919-2006) у «Щоденнику» не згадується. Однак, це не завадило «доброму сусіду» донести на нього до РВ НКВС України про те, що Юхим Михайлович у період окупації Авдіївки охороняв спокій односельчан – трохи послужив у поліції. Як наслідок, довелося Юхиму Кочубку залишити дружину з двома неповнолітніми дітьми та кілька років відбути на лісоповалі в таборі для ув’язнених. При розгляді його справи не було враховане й те, що з жовтня 1943 по травень 1945 року він воював у Червоній армії проти нацистів і був поранений, а за бойовий подвиг наказом частинам стрілецької Калинковичської дивізії 65-ї армії Білоруського фронту №093/Н від 31 січня 1944 року від імені Президії Верховної Ради Союзу РСР, за зразкове виконання бойового завдання командування на фронті боротьби з німецькими загарбниками та проявленими при цьому мужність і доблесь, нагороджений орденом «Слава» ІІІ ступеня (командир дивізії з 28.12.1943 по 13.02.1944 полковник Микола Олексійович Кримський – прим. автора).

8B68F713

167795EA

У нагородному листі від 29 січня 1944 року 354-ї стрілецької Калинковичської дивізії 65-ї армії Білоруського фронту про бойовий подвиг Юхима Кочубка зазначено: «В бою за оволодіння опорними пунктами німців Глєбовка, Пчельник Озаричинського (Домановицького з центром в селі Озаричі – прим. автора) району Поліської області одним з перших рухався по траншеї очищаючи її від німецьких автоматників.

Будучи пораненим в районі села Соловейки не залишив поля бою, а продовжував виконувати поставлене завдання».

8888E47D

Для спокуси «доброго сусіда» на такі дії у біографії Юхима Кочубка була ще одна, мабуть, найважливіша деталь. Старший брат Юхима Михайловича Антон Михайлович Кочубко, 1912 р.н., був одружений на Олександрі Карпівні – рідній сестрі Катерини Костюченко. Від самого початку війни Антон Кочубко перебував у Червоній армії (на час загибелі в 262-й стрілецькій дивізії– прим. автора), а дружина залишилася в окупованій Авдіївці та ще й з маленьким сином. Після розстрілу Катерини Карпівни нависла загроза й над іншими членами родини Карпа Костюченка. Тим більше, що його донька Ксенія Карпівна була одружена з Петром Івановичем Чепурним, 1907 р.н. З початку війни та до звільнення Авдіївки від окупантів Ксенія Карпівна перебувала в Москві, а сестра чоловіка привезла її семирічного сина в Авдіївку, сам Петро Іванович служив у Червоній армії  та після потрапляння військ в оточення також прибув до рідного села. Ситуація складалася так, що родини Чепурних могли приваблювати увагу окупантів. Адже авдіївець Іван Федорович Чепурний був відомим партійним діячем і з початком війни на Кіровоградщині допомагав місцевим партійним організаціям створювати підпільні організації, був уповноваженим ЦК КП(б)У по Київщині. З одного боку ця вимушена згода Юхима Михайловича піти на службу в поліцію компроментувала його, а з іншого він також не міг не дізнатись про негідника, що здав нацистам Катерину Костюченко та інших активістів села у перші дні окупації.

За кілька років перебування у таборі для ув’язнених Юхим Кочубко повернувся до своєї сім’ї. Після повернення в село, у нього відбулася зустріч з «добрим сусідом». Той, навіть, співчуваючи подав руку для привітання, але Юхим Михайлович не відповів взаємністю, а висловив свою думку про цього негідника.

Разом з дружиною Марією Федорівною (1922-2002) Юхим Кочубко виховав чотирьох дітей. Троє отримали вищу освіту, а одна з доньок – середню спеціальну.

Про Дмитра Михайловича Лебідя серед авдіївців старших поколінь ходили цілі легенди. У «Щоденнику» Дмитро Браженко згадує його неодноразово. Наприклад, 11 серпня 1942 року про Дмитра Лебідя він зробив такий запис: «…Зараз в Авдієвці перебуває Лебедь Митя. Він розповідає, що одержав відпустку за бойові заслуги. Під його командою в 15 чол. було розбито і забрано в полон 60 партизанів, що йшли від Києва на підкріплення. Ними командував ніби секретар ЦК ЛКСМУ якийсь Кулик. Перед вищим командуваням поставлено питання про нагороду Лебедя Залізним Хрестом. Партизани спали. 5 чол. охрани знято поліцейським. Про їх повідомили діти». [26 липня 1942]

Наразі подальша, післявоєнна, доля Дмитра Лебідя не відома. Були в селі розмови про те, що він приїздив до Авдіївки на легковому автомобілі.  Також існує ще не підтверджена інформація, що після війни Дмитро Михайлович працював головою однієї облспоживспілки.

Висновок

Перечитуючи «Щоденник Дмитра Захаровича Браженка», не можна не згадати «Щоденникові записи Олександра Петровича Довженка». Особливо коли читаєш про від’їзд Дмитра Захаровича 21 серпня 1942 року до своєї Ново-Аврамівки Хорольського району Полтавщини:

«…Звертаюсь тепер до тебе я, Авдієвка! Десять років прожив я у тобі. Перший рік працював в МТС механіком, а потім учителем і крім доброго нікому злого нічого не робив. Тепер я покидаю тебе! Не збираюсь тебе відмінювати в падежах, та й не можу замовчати те, що порівнюючи з Полтавськими селами ти не гостеприїмна.

Люди в тебе жадні і єхидні. Багато є таких, що хитаючого товариша не підтримав, а зняв би останню з його свитину. Десять років мого віку пройшло в твоїх обіймав. Ці роки були буденними. Скільки не рвався виїхати останніми роками кудись на південь у більш культурні області не вдавалося. І ось тепер коли світ загримів пушками, коли на якесь щастя я залишився в стороні світової колотнечі, я одержав таку можливість виїхати на батьківщину в с. Ново-Аврамівку …». [21 серпня 1942]

Якби не мав рацію Дмитро Браженко, то, можливо, не було б таких трагедій, які пережили родини Васюків, Гапонів, Костюченків, Кочубків та інших у роки Другої світової війни.

Однак, з вини небагатьох авдіївців, не можна говорити про те, що всі люди в Авдіївці «жадні і єхидні». Адже згадуваного «доброго сусіда», який до нацистського гестапо відправив Катерину Костюченко та інших авдіївских активістів, а до радянського НКВС – Кіндрата Гапона та Юхима Кочубка, справді добрі люди – авдіївці прокляли на віки, та так, щоб на тому місці, де він мешкав, ніколи не водились чоловіки …

Олексій ОРЄХОВИЧ, заступник голови Ради земляцтва, член НСЖУ

Фото документів з архіву автора

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

6 коментарів до Авдіївські трагедії часів Другої світової війни

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    І так було майже в кожному селі на Чернігівщині…
    Дуже повільно повертається правда про ті часи… Офіційна версія про ті події зовсім не відповідала дійсності.
    Дякую всім авторам за їх старання донести правду людям!

  2. Сергій Ковтун коментує:

    Змістовна та правдива публікація, що викликає велику цікавість навіть у вихідців сусідніх з Авдіївкою сіл. Але мені здається, що вона ще буде мати продовження. Адже з усього видно, що її автор не тільки користується інформацією зі “Щоденника” Дмитра Браженка, а й оперує зібраними свідченнями та документами з власного архіву.

  3. Микола Волощук коментує:

    Завдячуючи таким дослідженням ми краще пізнаєм історію рідного краю.

  4. Григорій Корнієнко коментує:

    Чудовий, дуже змістовний нарис про село та його людей. Дякуючи щоденнику Дмитра Браженка є можливість зануритися в детальну історію Авдіївки в короткий відрізок її історії. Окремої подяки заслуговує Олексій Орєхович за суттєве інформаційне та документальне збагачення цього “відрізку історії” села Авдіївки

  5. Надія Чепелевська коментує:

    Дуже дякую за інформацію! Моя баба з села Авдіївка. Мій прадід – Харитон Роговенко. Історію про страту Васюка чула від бабці безліч разів. Правда вона тоді була ще мала і деякі деталі були не точні. Дані записи дозволили відновити подробиці. За що дуже дякую. Буду шукати далі ще якусь інформацію про своїх предків.

  6. Людмила Макей коментує:

    Читаючи щоденники Дмитра Браженка, знайшла розповідь про останні місяці життя свого діда – директора Авдіївської школи Петра Леонтійовича Макія. Дякуючи цим записам, ліквідована велика біла пляма з історії моєї родини. Дякую людям, які опрацювали й видали ці документи.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.