Долі сім’ї Навроцьких

У дитинстві я чув про маєток Навроцьких, який знаходився на кутку Веремієць у селі Хаєнках Ічнянського району Чернігівської області, це поряд з домом моїх батьків. Розповідав, в основному, батько, були і спогади старших жителів села, мені було відомо, що Навроцькі походили з духовного роду, а село покинули перед колективізацією. Інших відомостей про цей рід у мене не було.

Про будинок Навроцького згадував ічнянський краєзнавець Микола Терещенко у книзi «Неможливо забути». Будинок стояв ще й після війни, там знаходився дитячий садок, а потім споруду розібрали та збудували з дубових колод будинок правління колгоспу. Фруктовий сад вирубали, поле переорали, сіяли там жито, пшеницю, гречку та люпин.

У 1959 році мій батько перебудовував свій будинок, цеглу під фундамент він викопував з фундаменту будинку Навроцького, а я (було мені 9 років) грався поряд. Пізніше було цікаво досліджувати місце, де був будинок. Після оранки я знаходив деякі предмети, наприклад, старовинну козацьку люльку з випаленої глини, або фрагмент порцелянової тарілки з написом на денці «Княгиня Воронцова».

Про Навроцьких я згадав у своїй книзі «На берегах Іченьки. Історія села Хаєнки». Анотація до книги була розміщена в Інтернеті, невдовзі зі мною зв’язалась Яна Анатоліївна Навроцька, по чоловіку Риженко. Виявилося, що вона є нащадком Навроцьких з Хаєнок і вивчає історію свого роду. Яна Анатоліївна прислала мені спогади свого дідуся та його брата і сімейні фотографії. Разом із зібраними історичними відомостями це і дозволило відновити історію роду Навроцьких.

У 1881 році парафію церкви Іоанна Богослова в Хаєнках очолив новий священик, Василь Петрович Фесенко-Навроцький, який раніше служив у Андріївській церкві в Києві. Фесенко-Навроцькі – відомий на Полтавщині священицький рід. Встановити точно гілку роду, з якої походив Василь Фесенко-Навроцький, не вдалося, можливо він був сином Петра Фесенка-Навроцького, священика Різдво-Богородичного храму, що в Малих Будищах Зіньківського повіту на Полтавщині.

В 1882 році Василь Петрович одружився на Єфросинії, дочці священика Іоанно-Предтеченської церкви села Харитонівки Прилуцького повіту Михайла Титовича Волкова. Волкови – теж відомий на Полтавщині священицький рід. Історію роду вдалося прослідкувати до прадіда Єфросинії Федора Волкова, який в кінці ХУІІІ століття служив дячком у Троїцькій церкві села Іржавець, а дід, Тит Федорович Волков, був священиком Михайлівської церкви в селі Леляках Прилуцького повіту.

За сімейними переказами, мати Єфросинії придбала молодій сім’ї маєток у Хаєнках. Як там було насправді, невідомо, вона не хотіла про це розповідати. Можливо, то був будинок попереднього священика, вірогідно, Радзієвського.

Будинок був побудований на високому цоколі, вікна висотою до двох метрів, ганок на 16 сходинок, обрамлений колонами. У будинку було п’ять кімнат. Ще був великий фруктовий сад площею три десятини, 20 десятин орної землі і до 2-х десятин лісу. Господарство вела матушка Єфросинія, а батюшка Василь займався церковними справами.

В 1884 році в сім’ї народилася дочка Олександра, а в 1886 році – син Петро. Василь Петрович Фесенко-Навроцький прослужив у Хаєнках 13 років, а у віці 41 рік несподівано помер (навесні 1894 року). Причиною смерті став невдало видалений в Ічні хворий зуб, що призвело до зараження крові.

Єфросинія Михайлівна залишилася одна з двома дітьми, Олександрі тоді було десять, а Петру вісім років. Вона не мала ніяких заощаджень і утримувала сім’ю, здаючи орні землі в оренду та продаючи фрукти з саду. Попри всі фінансові складнощі, її діти отримали достойну освіту.

Олександра закінчила жіночу гімназію та Вищі жіночі Бестужевські курси у Санкт-Петербурзі, з 1907 року викладала географію та історію в духовному єпархіальному жіночому училищі містечка Ладан Прилуцького повіту.

Петро Фесенко-Навроцький по закінченні сільського земського училища в Хаєнках поїхав до рідної сестри матері Марії Михайлівни Ткаль у місто Саратов, де вступив до підготовчого класу Саратовського механіко-хіміко-технічного училища, яке й закінчив 1906 року. Училище давало середню технічну освіту, що відкривало шлях до вищих технічних навчальних закладів.

Петро вступив до Імператорського Московського Технічного Училища, відомого в радянські часи як Московське вище технічне училище імені Миколи Ернестовича Баумана, але провчився всього один рік.

Була тоді перша російська революція 1905–1907 років, Петро приймав активну участь у студентських заворушеннях, а далі настали часи реакції, студента Петра Фесенка-Навроцького виключили із училища з «вовчим» квитком без права навчатися у вищих навчальних закладах Росії.

Про цей період згадують і жителі села: приїжджав Петро з друзями-студентами, влаштовували у лісі біля маєтку «маївки», а місцева поліція їх переслідувала.

Петро повернувся в Хаєнки, пару років займався домашнім господарством, а потім вступив на державну службу. Служив він спочатку у Бахмачі збирачем податей казенних винних лавок. Платили гарно, 75–100 рублів на місяць, виплачували 25 рублів роз’їзних, в його розпорядженні був фаетон з парою коней та кучером. Носив Петро Фесенко-Навроцький мундир, мав шаблю на боці, свисток, металевий чемоданчик для грошей. Служба була небезпечною, збирачів податей часто грабували, а інколи і вбивали, але Петро мав 184 сантиметри зросту та був дуже міцним фізично, якось обходилося. Пізніше він служив збирачем податей у Ніжинському та Борзнянському повітах.

Його мати, Єфросинія Михайлівна, вела господарство в Хаєнках сама, а ще наймала для допомоги домашню робітницю. В 1911 році домашньою робітницею стала 18-річна Єфросинія Іванівна Маценко.

Походила Єфросинія з відомого козацько-старшинського роду Маценків. Її предок, Іван Маценко, був полковником Прилуцьким в 1669-1671 і  в 1677-1678 роках. Відомий також його син, Остап Маценко (сотник полковий Прилуцкий, 1687-1688 роки). Аж до скасування Гетьманщини в 1782 році всі нащадки Івана Маценка також перебували на військовій службі, у досить високих чинах.

Але славні часи Війська Запорозького залишилися в минулому, частина козаків збідніла, свого батька Єфросинія Маценко взагалі не пам’ятала, а її мати померла, коли дівчинці було 9 років. Віддали її служницею до старої генеральші, вдови героя Кримської війни, в село Монастирище. В 1910 році генеральша померла, а Єфросинія Маценко за рекомендацією, написаною знайомою генеральші з Ніжина, прийшла працювати до Навроцьких.

Навесні 1912 року Петро Фесенко-Навроцький приїхав у Хаєнки, познайомився з Єфросинією, вони покохали одне одного. Петро хотів одружитися, але мати була категорично проти. Вона навіть вигнала Єфросинію з маєтку, коли дізналася, що та вагітна, довелося Єфросинії йти до старшої сестри в Ічню. Наприкінці 1912 року приїхав у Хаєнки Петро, привіз із Ічні Єфросинію, попередив матір, що вона тепер, Єфросинія, його дружина, і всі питання про умови її проживання в маєтку вирішуватиме він.

У 1913 році народився первісток, якого нарекли Василем в честь діда, а в 1916 році син Павло. Імена своїм дітям давав Петро Фесенко-Навроцький, незважаючи на свою постійну відсутність у маєтку.

Петро Фесенко-Навроцький брав участь у Першій світовій війні, був поранений, після революції служив збірником податей у Прилуцькому повіті, а потім працював у Прилуцькому військовому комісаріаті.

У церковному шлюбі Петро Фесенко-Навроцький та Єфросинія Маценко не перебували, тому діти, які народилися до революції, були записані на прізвище Маценко. Після революції Петро переписав дітей на своє прізвище, а також відкинув першу частину подвійного прізвища Фесенко, ставши просто Навроцьким.

У 1923 році Петро Навроцький повернувся в Хаєнки, до 1925 року працював секретарем сільської ради, потім очолював земельну спілку, а в 1928 році його обрали головою кредитного товариства, де і пропрацював до кінця 1929 року.

Діти у сім’ї Навроцьких народжувалися майже щороку, в 1920 році народилася Надія, в 1924 – Борис, у 1926 – Олег, у 1927 – Юрій і в 1929 – Валентин. Ще п’ятеро дітей померли немовлятами.

В 1930 році почалася колективізація та розкуркулення. Головою сільської ради в Хаєнках був тоді Андрій Юрченко, а секретарем парторганізації – Завада, вони й склали списки осіб, які підлягають розкуркуленню. До списків потрапила і сім’я Навроцьких.

Петро Навроцький після революції відмовився від значної частини земель, залишив собі сад, частину орної землі, трохи лісу, всього 8 десятин, тоді закон дозволяв мати 10 десятин.  Був у Петра Навроцького один кінь та дві корови. Найманої праці він не використовував, господарство вела Єфросинія Іванівна, їй допомагали старші сини Василь і Павло. Причиною розкуркулення офіційно стало лише його походження з духовного роду.

Моя бабуся Євгенія Гузь була зовсім неписьменною та ніколи не виїжджала з села далі міста Ічні. Вона розповідала власну версію тих подій: тоді на селі «правили бал» найгірші представники спільноти, ледарі та нероби, об’єднані в комітет незаможників, їх називали «комбєдами». Були це представники сільського «люмпен-пролетаріату», ічнянський селянин Степан Дрофань якось назвав їх «купкою босоти», за що його й репресували.

Про цю категорію сільського населення писав у книзі «Історія розвитку знарядь праці і технічного прогресу на Сумщині» Олексій Ленський. На хуторі Чортків біля села Голубівка Лебединського повіту мешкав поміщик Чортенко. Він часто допомагав селянам, але з п’яничок і нероб збиткувався. Сходилися вони до нього на хутір в обід, коли він годував працівників своєї економії, наливаючи їм по чарці для апетиту. Чортенко п’яницям не відмовляв, але пропонував спочатку поцілувати кота під хвіст. І, знаєте, цілували.

Далі Олексій Ленський пише: «Коли встановили радянську владу, то цим люмпенам-п’яничкам доручили керувати і комісарити на селі. Можна собі тільки уявити, як вони потім по-звірячому знущалися з поміщиків».

«Комбєди» в Хаєнках теж вирішували, кого треба розкуркулити. Мала місце звичайна заздрість, злоба та ненависть до більш успішних і багатих односельців, була і матеріальна зацікавленість: третина майна розкуркулених діставалася «комбєдам».

Петра Навроцького з дружиною і матір’ю та їх сімох дітей виселили з будинку в хатку бідняка Самсона, відібравши всю живність та майно, а сім’ю Самсона переселили в будинок Навроцьких.

Усі ці події призвели до того, що у Петра Навроцького стався інфаркт, із абсолютно здорового та міцного чоловіка він раптово став хворим, немічним і нездатним до фізичної праці.

Рятуючи родину, Петро Навроцький найняв будиночок в Ічні, де сім’я прожила кілька місяців. А потім якось уночі приїхав до нього друг, заступник голови Хаєнківської сільради, комуніст Пантелій Миронович Гарбар. Він повідомив, що наступного дня буде масова висилка розкуркулених до Сибіру, подадуть вагони, дав підводу з надійним візником та необхідні документи.

Пантелій Гарбар був одним з небагатьох порядних людей у тому «комбєді», його звинуватили в підкулькурництві, виключили з партії та віддали до суду. Змушений він був також тікати з села.

А Петро Навроцький із сім’єю опинився в селі Велика Чернещина на Харківщині, працював бухгалтером у місцевому колгоспі «Іскра комунізму». Пробув там близько півроку, а потім рушив далі. Боявся він сидіти на одному місці, щоб його не викрили та не відправили з сім’єю до Сибіру. За шість наступних років міняв місце роботи сім разів, працював у колгоспах Дніпропетровської та Донецької (Сталінської) областей. Тоді у багатьох колгоспах не було грамотних бухгалтерів, от Петро Навроцький і усував за кілька місяців за договорами з правлінням плутанину в документації, і знову їхав.

У 1938 році Петро Васильович остаточно захворів на серце, його поклали в Павлоградську районну лікарню, де він і помер. Похоронили Петра Навроцького в селі Городище (нині це район Павлограда).

Петро Васильович зробив усе, що було в його силах, щоб зберегти свою сім’ю, і це йому вдалося. Після смерті батька сім’я хотіла залишитись у Городищі, Павло Навроцький взяв всю турботу за родину на себе. Разом із тіткою Олександрою, яка в 1935 році переїхала з Ічні, де працювала вчителькою, придбали для сім’ї великий будинок по вулиці Пушкіна та зробили ремонт. Але під час війни будинок був повністю зруйнований.

По війні основна частина сім’ї проживала в селі Благодатне Донецької області: Олександра Василівна Навроцька, її мати Єфросинія Михайлівна, дружина сина, Єфросинія Іванівна Маценко (переїхала в 1950 році) та Юрій і Надія Навроцькі. Там вони і похоронені.

По-різному складалися долі дітей Петра Навроцького. У війну Борис, Юрій і Валентин Навроцькі були вивезені на примусові роботи в Германію. Бориса Навроцького після визволення в лютому 1945 року прямо з пересильного пункту призвали в армію, він загинув у битві за Берлін у квітні 1945 року. Залишилася тоді у Бориса Навроцького в Павлограді сім’я: дружина Наталія Кирилівна та син Віктор.

Олег Навроцький разом із ремісничим училищем був евакуйований на Урал, пішов на фронт добровольцем, назвавшись вигаданим прізвищем Потєшкін та додавши собі 2 роки віку. Загинув у січні 1944 року, похований у місті Радомишль Житомирської області.

Павло Навроцький перебував на окупованій території, працював у сільській управі під Павлоградом. У 1943 році поїхав у Дніпропетровськ провідати знайомих, потрапив під облаву та був вивезений на примусові роботи в Германію, табір Липни поблизу Катовіце. Після звільнення в січні 1945 року працював бухгалтером комендатури в Катовіце, а потім у Дрездені.

Повернувся в Павлоград восени 1946 року, а наприкінці 1947 був заарештований. Пригадали йому службу в німецькій адміністрації, згадали ще й націоналізм, і засудили до 25 років таборів з поразкою у правах на 5 років.

Далі була Колима: пересильні табори в бухтах Ваніно та Нагаєво, приїск «1-я пятілєтка», табір для «особливо небезпечних ворогів народу» Берлаг. У Берлазі Павло Навроцький не мав навіть власного імені, лише табірний номер 70433.

Після смерті Сталіна систему Гулагу ліквідували, далі було введено режим звичайних виправно-трудових таборів, Павло Навроцький відбував ув’язнення у Сеймчанському таборі. У червні 1956 року його звільнили за амністією. Останні роки свого життя Павло Навроцький працював бухгалтером у колгоспі імені Чапаєва села Осикове (Донецька область), помер у 1985 році.

Разом з Павлом Навроцьким у селі Осикове проживав його син Анатолій, там він познайомився з Вірою Василівною Ракитнянською. З’явилася у них дочка Яна. Батьки виїхали в Київ, а дід ростив Яну до школи. Внучка Павла Навроцького Яна Анатоліївна Риженко зараз мешкає в Києві, її батько працює головним хормейстером у театрі імені Івана Франка, він заслужений артист України.

А Благодатне і Осикове тепер знаходяться під владою ДНР, у родичів немає можливості навіть відвідати могили предків. Та й до Криму, де проживають нащадки Валентина Навроцького, зараз проблематично з’їздити.

Письмові спогади про історію роду залишили Павло та Валентин Навроцькі. Взагалі, будь-які спогади несуть на собі відбиток суб’єктивності. Павло Навроцький був свідком та учасником багатьох подій, уже достатньо дорослим, тому історія власного роду у його викладенні є більш достовірною.

Спогади Валентина Навроцького базуються лише на розповідях матері та інших родичів, вони менш точні, хоча в окремих епізодах гарно доповнюють спогади старшого брата.

Валентин Навроцький намагався вивести свій родовід від Олександра Навроцького, соратника Тараса Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству. Валентин Навроцький після закінчення Дніпропетровського металургійного інституту проживав у Полтаві, працював у науково-дослідному інституті «Емальхіммаш». А в цьому місті є вулиця Олександра Навроцького.

Заради обґрунтування своєї версії він навіть припустив, що Олександр Навроцький одружився на якійсь Фесенко, так у потомків і з’явилося подвійне прізвище Фесенко-Навроцькі. Свого діда у спогадах він називає Василем Олександровичем. Документального підтвердження наведеної версії немає ні в біографії Олександра Навроцького, ні в датах його життя.

Священики Фесенко-Навроцькі служили в Полтавській губернії задовго до гіпотетичного одруження на Кавказі полтавського дворянина Олександра Навроцького з українкою Фесенко.

Те ж саме стосується і його спроби поєднати рід полтавських священиків Волкових з генерал-поліцмейстером Санкт-Петербурга Дмитром Васильовичем Волковим.

Спогади Павла та Валентина Навроцьких описують всю відому історію роду та займають значний обсяг тексту. Тому частину спогадів братів Навроцьких (включно з недостовірними та несуттєвими відомостями) довелося пропустити. Читачам я пропоную лише ту частину спогадів, яка, переважно, стосується історії роду та проживання Навроцьких у Хаєнках і в Ічні.

У спогадах містяться відомості про родину останнього священика села Хаєнки Михайла Раєвського, власника Варченкового саду в Хаєнках Івана Омельченка, заступника голови сільської ради Пантелія Гарбара, директора Ічнянської семирічної школи Олександра Кутового, вчителя Федора Пуріса та інших. Надіюся, що читачі, яких цікавить історія Ічнянщини, прочитають про це із задоволенням та знайдуть знайомі прізвища.

І висловлюю щиру подяку Яні Анатоліївні Риженко-Навроцькій за надані матеріали, фото та консультації.

10022015

Борис ГУЗЬ

Опубліковано у Вшанування пам'яті | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

2 коментарі до Долі сім’ї Навроцьких

  1. Гузь Борис Олександрович коментує:

    Шановний Олексію Федоровичу!
    Дякую Вам за публікацію моєї статті “Долі сім’ї Навроцьких”.

  2. Микола Борщ коментує:

    Щиро дякую, шановний Борисе Олександровичу! Чудово розкрита ще одна сторінка історії рідного краю. Прочитав з великим задоволенням.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.