Канів і Сосниця – два рідні та священні місця

Довженків світ…

Краса. Людина. Творчість.

Снага Дніпра і думи Кобзаря.

Де все було правдивим, як пророчність,

Де все було високим, як зоря.

Микола Сингаївський

1883137

Не можна не згадати того, скільки славних дітей Сосниччина спорядила  в світ за віки існування, пробудивши їхній талант своєю непередаваною красою. І не буде зайвим, коли ми вкотре їх згадаємо. Серед уродженців краю – відомий співак, диригент, музичний діяч Марко Полторацький, відомий вчений-медик, академік, перекладач древньоіндійського епосу «Махабхарата» Борис Смирнов, народний артист України Іван Сікало. На цій землі плекався самобутній хист кобзаря Павла Кулика, у тяжку годину береги Десни заспокоїли роз’ятрену душу однієї з найосвіченіших жінок свого часу, ніжного друга Олександра Пушкіна Анни Керн. Свій слід у науці залишила Віра Богданівська-Попова. Тут народилися: доктор медицини, права та філософії, основоположник вітчизняної епідеміології Опанас Шафонський, математик, академік Імператорської Академії Наук Василь Імшенецький, члени-кореспонденти АН УРСР хімік Костянтин Корнєв та історик Микола Петровський, український дипломат-творець Держави Ізраїль, професор, доктор історичних наук Василь Тарасенко, краєзнавець, діалектолог і громадський діяч Юрій Виноградський, професор, заслужений юрист Республіки Білорусь Степан Дробязко, письменник Олекса Руденко (Десняк) та багато інших діячів науки, культури, медицини і т. ін. І, звичайно, письменник, сценарист, постановник всесвітньовідомих кінокартин «Арсенал», «Земля», «Аероград», «Щорс», «Мічурін», «Поема про море» та ін., художник, класик світового кінематографу – Олександр Петрович Довженко. Це гордість і слава Сосниччини, її спадок прийдешньому.

І майже кожен з них знайшов свій особистий шлях до Тараса Шевченка.

1883047

Про видатних людей ми традиційно згадуємо в дні їх народження або смерті, а їх життєвий шлях в плині часу розглядаємо як поворотний факт історії. Ювілейні дати народження двох потужних постатей у нашій історії та культурі відзначатимуться на державному рівні у 2014 році: в березні – 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка, у вересні – 120-річчя з дня народження Олександра Довженка.

1883094

Іван Сорока, сосницький краєзнавець, у своїй статті «Гоголь у Сосниці» говорив: «Гоголь (як і Шевченко – авт.) у Сосниці ніколи не був.

Мова йтиме про місце Гоголя (Шевченка – авт.) в інтелектуальному  житті сосничан взагалі і у житті Олександра Довженка.

У Сосниці за часів дитинства і юності Олександра Петровича, безперечно, як і по всій Україні, на першому місці серед видатних людей стояв Тарас Шевченко. Його біографію, його твори знали всі сосничани. Портрет великого Кобзаря висів на почесному місці майже у кожній хаті: репродукції, вишиті, мальовані фарбами та олівцями, вирізані з якогось журналу чи книжки. Над портретом – рушник. Жоден сосницький художник, їх було багато, не минув Тараса Григоровича. І здавалось, що дуже легка справа – намалювати його портрет: смушева шапка, кожух, великі вуса і очі з-під брів. Часто так діти і малювали: по пам’яті. І ніхто не скаже, що це не Шевченко. Вірші великого поета передавались з уст в уста. Співали пісень на тексти віршів Шевченка.

Друге місце займав Микола Гоголь. Не було мови про те, що Тарас Шевченко український, а Микола Гоголь російський письменник. Наш Шевченко. Наш Гоголь. Портрет Миколи Васильовича не був широко розповсюджений. Більше твори Гоголя знали, ніж самого Гоголя: «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі», «Ревізор», «Мертві душі» та ін.».

«Довженкознавці свідчать, що сім’я батьків майбутнього кінорежисера мала славний родовід. Довженки ніколи не були кріпаками, належали до козацького стану, а на Чернігівщину предок Довженків Карпо переселився з Полтавщини ще у XVIII ст. У Карпа був син Григорій, у Григорія – Тарас, який мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них – і Семен, дід Олександра, а в Семена– Петро і Самійло, відповідно батько й дядько Олександра Петровича. У В’юнищі рід Довженків поважали аж настільки, що у 80-х рр.  XІХ ст. та вулиця, якій пізніше дали ім’я Шевченка, називалася просто Довженковою», – подає Юрій Виноградський у своєму дослідженні «Рід Олександра Довженка» (книга «Полум’яне життя», стор. 122-123).

На одній із затишних вуличок Сосниці, на подвір’ї звичайної селянської хати, сходяться шляхи кіноманів з усіх куточків світу. Саме тут народився геніальний син українського народу – Олександр Довженко.

Садибу-музей Довженка – починаючи з двору, старенької батьківської хати під солом’яною стріхою, клуні, колодязя із журавлем, воріт із дашком-вітрячком та отворами, де селилися голуби, – реставровано в тому вигляді, як описано у біографічній повісті «Зачарована Десна». На території садиби щедрими вітами розкинувся сад. Першим зустрічає дорогих гостей відлитий у бронзі 16-річний босоногий юнак Сашко Довженко (скульптор Анатолій Фуженко, архітектор Анатолій Ігнащенко). Він немов би запрошує подорожніх ступити на подвір’я і пірнути у світ його безтурботного дитинства.

1883096

У меморіальному домі Довженка зібрані родинні речі. Затишно виглядає куточок з хатніми оберегами, давніми фотографіями, книгами. На почесному місці в хаті завжди висів портрет Тараса Шевченка, роботи Фотія Красицького (1906 р.).

Сусіди Довженків розповідали, що Петро Семенович, щоб прикрасити свій селянський побут і із-за поваги до поета, придбав на ярмарку цю картину. І висіла вона над «Страшним судом».

Хоч крім діда Семена ніхто в сім’ї не вмів читати, вірші і поеми Кобзаря знали напам’ять і навчали ним свого сина. І син, Олександр Довженко, увібрав дух цих віршів, поем, балад, проніс їх через усе життя та втілював у своїх кінопоемах.

Символічним у цьому плані є образ народного співця – кобзаря, ім’я якого набув Тарас Григорович у народі, а Олександр Петрович втілив у своїх фільмах, зокрема, у «Зачарованій Десні» та «Поемі про море».

Бродячий співець для усіх знаходить пророче слово: для молодих і старих, для юнаків і дівчат. Це слово не тільки веселить, воно закликає до дружби, любові, нагадує про ті часи, коли предки виступали проти чужоземних поневолювачів. Не все може висказати кобзар, і тому він сміється іноді, щоб не заплакати:

Перебендя старий, сліпий, –

Хто його не знає?

Він усюди вештається

Та на кобзі грає.

А хто грає, того знають

І дякують люде:

Він їм тугу розганяє,

Хтось там світом нудить.

І сам Шевченко, як це видно із вірша «Думи мої, думи мої», що ніби є передмовою до «Кобзаря», – такий співець, він і тужив над долею поневоленої України, і вірив у її світле майбутнє.

А ось як про це пише Олександр Довженко у автобіографічному творі «Зачарована  Десна»: «З усіх старців батько визнавав тільки одного – Кулика. І хоч Кулик, одягнений у чумарку і великі незносимі чоботи здавався зовні багатшим від батька, він не жалів для нього милостині і ніколи не образив його словом. Він шанував мистецтво. А Кулик завжди ходив з бандурою і співав не про божественне. Батько шанував у Куликові зовнішню пристойність митця».

Освітою своєю хлопець зобов’язаний саме батькові. Сашко, який чудом лишився живий після епідемії дифтерії, успішно закінчив церковно-парафіальну школу в Сосниці. Згадує Надія Коломієць ( «Дороги дитинства та юності») про навчання у цій школі: «Особливо пам’ятним для нас став новий 1905 рік. Зустрічали його в школі навколо невеликої, гарно прикрашеної ялинки. Багато було вигадливих ігор, шуму, галасу. Старшокласники декламували вірші Пушкіна, байки Крилова. Виділявся своєю декламацією Олександр Довженко. Особливо зворушливо читав він вірші Т.Шевченка «Думи мої», «Заповіт». Сашко над усе любив Пушкіна, Гоголя, Шевченка».

Навчаючись у Глухівському вчительському інституті, Олександр Довженко знайомиться з творчістю українських письменників-демократів Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського. Юнак багато читає, особливо захоплюється поезією Тараса Григоровича, в якій знайшов цілий світ життя і прагнення народу. Це палке захоплення безсмертними образами та ідеями Великого Кобзаря жило в душі Олександра Петровича до останку.

Свою вчительську кар’єру Олександр Довженко розпочав у Житомирі в 1914 році. у Другому змішаному вищому початковому училищі, де викладав майже всі шкільні предмети. «В той час я мріяв стати художником, я малював дома і брав приватні уроки малювання, мріючи коли-небудь потрапити в Академію художеств хоч вільним слухачем» (ніби, як у Шевченка). (Довженко таки згодом вступив до Академії – авт.). Саме тут він познайомився з вродливою вчителькою Варварою Семенівною Криловою. Їх зблизила підготовка вечора, присвяченого Шевченкові. Молодий учитель вирішив інсценізувати уривки з «Назара Стодолі», «Гайдамаків» та «Катерини». Варвара ж не тільки дала кілька слушних порад, а й сама так заспівала пісню на слова Тараса Шевченка, що Олександр Довженко не втримався від зворушливої похвали: «Ох, Варенько-Варю, тобі б учитись у консерваторії!».

1917 р. Олександр Довженко перевівся вчителювати в Київ.

А з літа 1920 року він обіймає посаду секретаря губнаросвіти, також був членом колегії цієї установи, завідував відділом мистецтв і виконував обов’язки Комісара 1-го Українського державного театру ім. Тараса Шевченка в Києві. Можливо, це іронія долі, що саме театр, де працював Олександр Петрович, носив ім’я улюбленого поета.

Хочеться відмітити і те, що Довженко мав неабиякий хист і до малювання, як, до речі, і Шевченко. Варвара Довженко відмічала: «Довженко робив багато малюнків не лише з натури, а й за уявою. Володіючи чудовою зоровою пам’яттю, він умів передавати у малюнку характер постаті людини, і кожна лінія була чітка й виразна».

Працюючи з осені 1923 до літа 1926 рр. художником-ілюстратором у газеті «Вісті ВУЦВК», редактором якої був Василь Блакитний, Олександр Петрович майже щодня розміщував на її шпальтах свої дотепні політичні карикатури. Вони були підписані псевдонімом «Сашко». Крім того, він намалював портрети Василя Блакитного, Володимира Сосюри, Павла Тичини, автопортрет, дружні шаржі на Остапа Вишню, Павла Тичину, Володимира Сосюру тощо. А вже 24 червня 1924 року у цьому ж виданні (№141) вміщено портрет Тараса Шевченка його роботи.

У багатьох своїх творах Олександр Довженко використовує або ж поезію Тараса Шевченка, або ж згадує його самого. Максим Рильський вказує на цю особливість: «Всі, мабуть, пам’ятають потрясаючі кадри з фільму «Щорс», коли бійці Таращанського полку несуть на носилках смертельно пораненого «Боженка», співаючи «Заповіт».

– Як умру, то поховайте мене коло Пушкіна…Кажуть, великий поет був… – просить хлопців Боженко…

– Заспівайте над могилою «Заповіт» Шевченка. Теж великий поет був…

У цьому останньому вигуку відбилася вся натура старого, благородного і невичерпно щедрого в своїй любові й ненависті.

Останній його крик пролунав як заклик до перемоги.

Коли Боженко впав на носилки, щоб уже не піднятись, і вибухи снарядів ще раз розігнали коней навколо, і дим палаючих хуторів укрив, здавалось, півнеба, таращанці заспівали «Заповіт».

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед поля широкого,

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий…»

Іраклій Андроников у своїй статті «Поезія Довженка» пише: «Легендарність – ось основа довженківської масштабності. Тому й притаманне його кінострічкам таке широке й довге дихання! Лише один приклад. І ось просить Боженко «поховать його коло Пушкіна в Житомирі на бульварі і заспівати над могилою «Заповіт» Шевченка, і коли падає він неживий на носилках, і кидаються коні, і таращанці заспівують «Заповіт», геніальна його мелодія, що гріє, і пестить, і розриває душу, посилена цією трагедійною сценою просто вражає».

«Зворушливо і заклично лунали слова «Заповіту» Тараса Шевченка, виконаного бійцями-таращанцями на похороні свого командира Боженка: «І вражою злою кров’ю волю окропіте», – повідомляє газета «Вісті ВУЦВК» (№103) після перегляду фільму «Щорс».

А ось спогад Петра Масохи («Земля»), який виконав невеличку роль робітника у фільмі «Арсенал»: «Це він здивував тоді весь світ своїми незвичайними кадрами: …коли обиватель запалює перед портретом Т.Шевченком лампадку, а Тарас оживає і гасить фальшивий націоналістичний вогник».

Подаємо уривки з твору «Арсенал» (ІІІ частина): «…Корогвоносці піднесли над духовенством сяйні від золота, срібла й самоцвітів корогви. Ревнителі церкви несуть образи, гаптовані сріблом-золотом, бісером чудової оздоби.

Через темних умовних ликів святителів та угодників несуть ще одне аж ніяк не праведне обличчя. Це Тарас Шевченко, висвячений у святі стараннями сентиментальних кооператорів…

Кімната. Старенький чоловік лізе до портрета Шевченка з засвіченою лампадою й співає: «Ще не вмерла…»

Ось він сідає в крісло й, диригуючи рукою, заплющивши очі, наспівує в блаженному тумані.

Не витримав Тарас Шевченко. І, оживши на мить, загасив лампаду, гнівно блиснувши очима».

28 лютого 1939 р. в Каневі Довженко бере участь у перегляді урядовим Шевченківським комітетом проектів пам’ятника великому поетові Тарасові Шевченкові на його могилі (газета «Совєтская Україна», 1939, №49). А 8 квітня 1941 р. в Києві відбулося урочисте відкриття Центрального музею Тараса Шевченка. Олександр Довженко був обраний у президію зборів («Комуніст», 1941, №83).

Образ Тараса Шевченка підтримував Олександра Петровича і у тяжкі хвилини життя. У трагічні роки Великої Вітчизняної війни, коли Олександр Довженко поставив слово на боротьбу з ворогом, бере активну участь у засіданні партійних, радянських та громадських організацій, присвячених пам’яті геніального поета України Тараса Григоровича («Література і мистецтво», 1942, №7 – 10 березня 1942 у Ворошиловграді). Пише статтю «Душа народна неподоланна», яку того самого дня передала в ефір радіостанція «Радянська Україна». У ній наш земляк також звертається до образу Кобзаря:

«Скоро, скоро

… на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люди на землі.

Це заповів нам ясний геній слов’янства, наш поет, художник і борець Тарас Шевченко. Велика людина, якою пишається народ наш і наші братські народи. Великий патріот українського народу, батько його поезії, його добрий геній, дорогий і близький кожному, хто любить свою батьківщину, хто не зраджує її, не продає, хто бореться за її життя і щастя. Великий безсмертний Кобзар наш, могилу якого над Дніпром осквернили фашистські мерці. Не забудемо і не простимо!

Кобзарю наш великий! Український народ святкує сьогодні вашу дорогу пам’ять в умовах безпощадного смертного бою з лютим ворогом людства, з насильниками і гнобителями, що їх ви так ненавиділи колись.

Народ святкує вашу пам’ять і славить ім’я ваше «в сім’ї вольній, новій», в сім’ї радянській на всіх фронтах, сильний духом, численний і збройний. Славить вас, великого ворога ворогів наших, на велетенських снігових полях боїв у партизанських лісах зі зброєю в руках, омитий кров’ю і потом труда нечуваних битв…».

Газета «Радянська Україна» №153 за 1943 р. подає: «30 серпня у центрі міста Харкова в саду ім. Т.Г.Шевченка біля пам’ятника великому українському поетові відбувся загальноміський мітинг, в якому взяло участь 25 тис. жителів. На ньому були присутні О.Довженко, М.Бажан, П.Тичина, М.Рильський, І.Козловський. Мітинг вилився в хвилюючу демонстрацію безмежної любові до Батьківщини, твердої рішучості Червоної Армії і народу вигнати окупантів за межі нашої великої країни».

Образ Тараса Шевченка допомагає українцям у борні з ворогом, адже він сам був запеклим борцем з ворогами України, панами і царями, жертвував своїм життям заради кращої долі рідного народу.

Максим Рильський називає одним з духовним батьків Довженкових Миколу Гоголя. А далі продовжує: «На цьому місці хочеться назвати і ім’я найбільшого в світі співця жінки-страдниці, жінки-матері – Тараса Шевченка…».

«Велика надзвичайна тема – українська жінка і війна. Хто виніс і винесе на своїх плечах найбільше лихо, жорстокість, ганьби, насильства? Українська мати, сестра, жінка…», – занотував Олександр Петрович у записній книжці на початку 1942 року.

«– Кожна з них – героїчна поема, а якщо хочете – гімн хоробрості, самопожертви й чистоти. Історія не знає рівного. Де, коли були Тані, Зої, Лялі, Улі, Марини?.. Який ще народ має отаких доньок? – нахилившись до мене, питав Олександр Петрович.

І сам же відповідав:

– Ніколи! Ніде!», – згадує товариш Олександра Довженка Микола Нагнібіда.

Великий Кобзар бачив у жінці духовну красу, обожнював материнство, уславлював вірність і щирість.

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая матір молодая

З своїм дитяточком малим.

Та все ж, за волю України «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки», – говорить Шевченко.

Наймогутніше виявив своє ставлення до майбутнього Олександр Довженко в «Поемі про море». Знову хочеться повернутися до Максима Рильського. Він пояснює читачеві про що цей твір, про його героїв. І, зокрема, говорить таке: «Тут кохання – соромливе, пристрасне, іноді затруєне зрадою. Тут пісні, що весь час, від першого кадра супроводять фільм, – пісні Шевченка, давні народні пісні, пісні новочасні, російські та українські, тут і вірші Лермонтова».

Ось лишень початок з «Поеми про море»:

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

Я на палубі пароплава «Некрасов». Чарівний світ пливе передо мною: сині води, білі піски, хати на високих берегах. Пропливає Канів…

Ось і могила Шевченка. Величаво мріє над рікою Тарасова гора.

І білий місяць на ту пору

З-за хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі…

Пісня починається відразу, з першого метра фільму. Її співає могутній хор на «Некрасові». Пісня шириться, росте, розливається на вечірніх просторах Дніпра.

Птиці летять надо мною, хвилюють мене. Мене завжди хвилюють птиці у вечірньому небі».

У серпні-на-початку вересня 1951 р. Олександр Петрович разом Миколою Нагнібідою вирушив пароплавом по Дніпру до Запоріжжя, мимо Канева. Товариш по подорожі згадує: «Розбудив він мене вдосвіта, постукавши з палуби у вікно:

– Швиденько збирайтесь, Канів!..

Довженко стояв з капітаном на містку й дивився в бік могили Кобзаря. Капітан зняв кашкета, кивнув керманичеві – і над Дніпром полинули гудки. За мить озвалася сирена зустрічної самоходки, посилаючи свої вітання Кобзареві. Олександр Петрович довго стояв у якомусь урочистому мовчанні перед високим канівським берегом. А коли зникла вдалині Тарасова гора, звернувся до мене:

– Заради побачення з Тарасом варто було пливти… – Замовк на хвилину і тихо промовив далі: – Над світом проніс він високо думу свою. Високо… Полум’яну, вразливу, чисту, мов сльоза… Уявіть, якби він жив сьогодні. Йому під силу були б і розмах, і глибина, і драматизм подій, що пережив народ, та й крилаті серця тих дівчат, про котрих ми вчора згадували…

Від канівського світання до запорізького вечора Довженко майже не сходив з палуби».

Дуже хотілося звернути увагу ще на один спогад Степана Самсоненка («В Яреськах над Пслом»): «Це було в мальовничому селі Яреськах на Полтавщині в період творчого злету митця (кінець двадцятих-тридцяті роки). Коли народжувалися знамениті кіноповісті «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван», «Щорс».

Село Яреськи тоді було, як часто жартома говорив Олександр Петрович, «штабом української кінематографії».

Я в ті роки працював учителем, потім директором місцевої школи, а в період колективізації – першим головою колгоспу ім. Т.Шевченка (чи не дивний збіг – авт.). Отож нерідко випадало з Олександром Петровичем та його співробітниками шукати придатні для зйомок пейзажі, будівлі». А ще «під час зйомок кінофільму «Щорс» у 1939 р. Довженко квартирував у Корсунів в с. Яреськах. Їхній син Іван тоді був школярем, учився в сьомому класі. Від’їжджаючи до Києва, Довженко подарував йому шкільний глобус і п’ятитомник ювілейного видання творів Т.Шевченка».

У особистій бібліотеці Олександра Петровича завжди були твори Тараса Шевченка. Саме у московський квартирі серед усіх книжок був і тритомник Кобзаря (Київ, 1949 р. видання). І том з дарчим підписом від Андрія Малишка: «Дорогому О.П.Довженкові – огнисті твори Тараса. З любов’ю А.Малишко. 20.03.1956 р. Київ». Ці книжки після смерті письменника його дружина Юлія Солнцева передала до Сосницького літературно-меморіального музею.

Наш земляк любив гуляти Києвом, біля Дніпра, там де ступала нога Кобзаря. Михайло Коваленко («Йду за Довженком…») пригадує про одну з таких прогулянок: «Оглядали Дніпро і кручі. Він з особливою любов’ю говорив про лаврські гори, звідкіля було видно Чернігівську землю.

Потім пішли вниз, обминувши руїни Успенського собору. Пройшли мимо дев’ятого корпусу, де й досі є ґанок, з якого колись Тарас Шевченко дивився на гурти прочан-богомольців, слухав їхні розмови й засвідчив це в одній із своїх повістей. Далі завернули й пішли по вичовганих молільниками великих камінних плахах. Дорога на Нижню лавру проходила мимо монастирського саду, закруглюючись донизу. Олександр Петрович розповідав, що колись тут стояли каліки, злидарі і просили подання. Грали й співали лірники, речитативом думи бандуристи, вигукували різні імена поминальники, роздирали на собі одяг релігійні фанатики. Але все те одійшло в морок історії…».

Якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Це стосується як Тараса Шевченка, так і Олександра Довженка. Скільки у них схожостей?! Вони обидва з бідних селянських багатодітних сімей, мали хист до малювання, любили співати народні українські пісні, писали твори. Є спогади Галини Серебрякової («Самобутність»): «Я поверталась з Києва до Харкова, щоб їхати далі в Москву вчитися. Вагони були переповнені пасажирами. Я вилізла на верхню полицю і, перехилившись донизу, почала жадібно розглядати своїх супутників.

На нижній лаві сиділи у вишитих сорочках троє парубків і розмовляли м’якою співучою українською мовою. Один із них привернув мою увагу проникливим поглядом розумних, глибоких очей. Коли підвечір поїзд рушив, пасажири заспівали народних пісень «Розпрягайте, хлопці, коні…», «Реве та стогне Дніпр широкий…» – і з особливим натхненням приєднався до хору той самий юнак».

Це був О. Довженко.

Та й долі в дечому схожі в них. Олександр Петрович теж прийняв муки за свій український народ. Страждання народу у горнилі Великої Вітчизняної війни втілив він у кіноповісті «Україна в огні», через що і зазнав нищівної критики з боку Сталіна і подальших гонінь, обмеження творчості і громадської діяльності, а основне – відірваності від рідної землі, заборона жити і працювати в Україні. О.Довженко почувається, як Шевченко на засланні. Він знову згадує Кобзаря у своєму письменницькому «Щоденнику», якому довіряв найпотаємніші думки, сподіваючись, що колись вони стануть надбанням громадськості, за 27 липня 1945 року писав: «І знов здається мені цілий день, що я в неволі. І туга не покидає мене. Тісно мені, важко. Пролетів думками по Вкраїні, од рідного Сейму, од Десни до Дунаю і до Буковини, і ні один голос звідти не гукнув до мене.

Волею злою недобрих людей став я окремий. Я мушу творити й боротися окремо в духовному голоді, без землі, яку у мене одняли многосотлітні гайдуки.

Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене порожньо. Все вимерло, замовкло. Вся Україна…».

Тараса Шевченка можна з упевненістю назвати душею українського народу. Щасливий народ – щасливий і Шевченко, нехай і далеко від батьківщини. А горе народне – це біль самого Кобзаря. Болить душа людини, коли чинять їй утиски, спричиняють біль, несправедливість. Так і серце Тараса завжди боліло, коли бачив він страждання свого народу. Ось як про це пише наш Деснянський сокіл – Олекса Десняк, письменник-земляк з села Бондарівка, у своєму нарисі «На могилі поета» (1938 р.), відвідавши свого часу Чернечу гору: «Невеличкий малюнок. На пагорбку, в накинутій на плечі убогій шинелі сидить зарослий солдат. Він схилився на руку, замріяно дивиться в далекий пустельний степ. В його очах скорбота. Ви придивляєтесь –  і впізнаєте великого поета. Це ж тоді Тарас Григорович написав :

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою …

Великих мук і знущань зазнав народний поет в цьому далекому засланні… Не скорився гнівний Тарас Григорович.

О думи мої!

О славо злая!

За тебе марно я в чужому краю

Караюсь, мучуся… але не каюсь.

Ні люті муштри, ні тяжка робота не змогли зламати дух Тараса Шевченка. Тарас Григорович записав у своєму щоденнику-журналі: «Мені здається, що я такий же, як і був десять років тому назад. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася. Чи добре це? Добре!..»

І чи не такий самий біль відчував О.Довженко, коли на фронті писав слова: «Мені однаково уже, коли і що і хто про мене скаже. Чи буде жити моє ім’я, творця українського кіно, чи ні. Мені байдуже, чи буду я і далі в перших лавах, чи вмру у безвісті, чи розлечусь від бомби десь отут – мені однаково.

Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити нищення, конання мого народу.

Я хочу розділити його долю ущерть і без оглядки». («Щоденник», 02. 07. 1942).

А у Шевченка:

Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені…

(«Мені однаково»).

Запис із «Щоденника» Олександра Довженка за 05.04.1942: «Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні! Нема другої України! Нема!»

І мрії про місце свого вічного спочинку вони обрали майже схоже.

У грудні 1845 р. Т.Шевченко, гостюючи на Переяславщині, занедужав на запалення легень. У ті часи ця хвороба була смертельною, тому поет вирішив написати прощального вірша. Ним і став «Заповіт»:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Чому саме не «в могилі»? «На могилі» означає бути похованим на козацькому кургані, тобто поділити долю захисників свого краю.

Помирає він 10 березня 1861 р. в Петербурзі.

Не в степу, не на могилі –

Над Дніпром широким –

Заснув єси, Кобзарю,

Вічним сном глибоким.

Над Невою, над снігами,

При похмурім сонці

Ти поліг єси, мій друже,

На чужій сторонці.

Напише згодом Олександр Афанасьєв-Чужбинський, друг Кобзаря, з яким об’їздив майже всю Україну, в поезії «Над гробом Т.Г.Шевченка». Спочатку він був похований на Смоленському кладовищі в Петербурзі.

Два місяці далеко від Вкраїни

В землі лежав похований Тарас,

Не встиг купити білої хатини,

Щоб зігрівала пращурів і нас.

Не встиг зійти і на високий кручі,

Щоб милуватись обрієм Дніпра,

Грудьми дихнути, як реве ревучий,

Строфу для кобзу викинуть з пера.

Та вічний біль і думу про Чернечу

Ні брат, ні друг забути не змогли.

В травневі дні народ підняв на плечі,

Щоб ти позбувсь чужинської землі.

А вже у травні 1841 року домовина з прахом Тараса Шевченка, покрита, за козацьким звичаєм, червоною китайкою, була відправлена поштовим трактом в далеку дорогу через Серпухів, Тулу, Орел, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Оленівку, Комарівку, Ніжин, Носівку, Козелець, Бровари – на Київ. Додому – на Україну. Разом з усіма руками і шапкою наш земляк з села Забілвщини Борзнянського району поет-романтик Віктор Забіла носив землю на високу Чернечу гору, щоб стала вона ще вищою і бачили її люди всього світу. Ось як пише в нарисі «На могилі поета» Олекса Десняк: «Ось вона – уславлена в народі Чернеча гора. Височить на синім Дніпром, уся в стрімких тополях, кучерявих акаціях, і пожовклих кленах. Внизу швидко мчить на південь старий Славута, далеко врізаються в луги жовті піщані плеса. За ними, в синюватій імлі, вимальовуються білясті березові переліски. Круг гори лежать багатющі масиви пшениці. На захід – мальовничий Канів.

На горі насипана висока могили. В ній лежить щире серце великого сина українського народу. Зводиться високий постамент, а на ньому – бюст народного поета. Тарас Григорович вдивляється в голубу дніпрову імлу, вслухається, як реве ревучий.

… В давні роки любив Чернечу гору Тарас Григорович. Він сходив на самісінький шпиль, сідав під колючою, кучерявою грушею і думав про народ… Він мріяв про ті часи, коли над землею пролине чарівна пісня розкутих з неволі людей.

На тому місті тепер збудований великий музей пам’яті поета. Численні картини і малюнки розповідають про життя Тараса Григоровича.

Великому поетові хотілося померти серед народу. Хотілося лежати там, звідки видно лани широкополі і Дніпро, і кручі, звідки чути, як реве ревучий.

Народ виконав заповіт свого сина. До могили ніколи не заросте народна стежка».

А Олександр Довженко 10 жовтня 1956 р. у листі до Президії Спілки радянських письменників УРСР, перебуваючи у Москві, звертається з великою мольбою, ніби відчуває щось непоправиме: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені».

Любив він дуже ріку Дніпро: «Люблю Дніпро – велику річку мого народу, чисте ласкаве повітря, ясне небо, і широту у всьому, і стриманість у пейзажі, і величавий спокій…» Та не менше і ріку свого дитинства – Десну, оду якій склав у автобіографічній кіноповісті «Зачарована Десна»: «Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далеко красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Задум «Зачарованої Десни» народився трагічного 1942 року. У кривавій пітьмі Другої світової війни Олександрові Довженкові з’явилася візія – благословенна Сіверська земля в пору його дитинства. Це Довженкова сповідь. Хвилююча розповідь про своє дитинство і водночас про народ, про Україну, про невмирущість людського оптимізму. Та твір побачив світ лише через… 14 років. Очевидно, Олександр Довженко з нетерпінням чекав своєї книжки, про що свідчать його листи останнього періоду життя. Зокрема – 2 жовтня 1956 року він писав до свого львівського театрального колеги С.В.Пономаренка: «Дуже сумую за Україною. Тільки там я вже почуваю, нікому я не потрібний. Скоро вийде моя книжка у видавництві «Радянський письменник». Обов’язково Вам вишлю».

Уперше кіноповість «Зачарована Десна» була опублікована 1956 р. в часописі «Дніпро» №3, але книжки Довженко так і не дочекався. Та й «Україна в огні», «Щоденник» за життя земляка не видавалися.

Книжка «Зачарована Десна» прийшла до читачів по смерті автора – через рік (Довженко О. Зачарована Десна. – К.: Радянський письменник, 1957). Затим кіноповість багато разів перевидавалася, стала хрестоматійним і заслужено улюбленим твором, як і багато інших, читачів кількох поколінь.

Ще 04.12.1945 р. у «Щоденнику» Олександр Петрович писав: «Мені часто здається, що я скоро помру. Серце, мов ворог, турбує мене і пригноблює, роблячи з часом таким важким, що я падаю, і то мені мало. Мене ніби тягне в небуття… Як жаль мені себе, що так мій день почорнів і сонце моє зійшло, не встиг і оглянутись. Не з народом я, всю Україну, весь народ ношу в серці своєму, і ноги мої згинаються під тягарем серця».

Протягом 1956 року Олександр Петрович неодноразово скаржився на погіршення стану здоров’я. Йому 62 роки, і він понад 40 років хворів на серце. Наполегливо працював, закінчував «Зачаровану Десну» і «Поему про море». Ось уже 5 років Довженко їздить пониззям Дніпра, він намалював ескізи декорацій для свого фільму про штучне море, яке поглине землю. Він мучився чотири роки над сімнадцятьма варіантами сценарію.

І ось 26 листопада 1956 р. – в одному з павільйонів «Мосфільму», мала розпочатись перша зйомка «Поеми про море». Було приготовлено декорації, зійшлися декоратори і актори. Не прийшов тільки режисер. Видатний Довженко лежав на смертному одрі.

25 листопада 1956 р. о 23 годині 40 хвилин Олександр Довженко помер.

Його біль та туга за Україною, Дніпром, Десною заспокоїлась на Московському цвинтарі. І скільки нашого цвіту по всьому світу відцвітає в чужих краях!

Чарівністю осінніх квітів у яблуневому саду, окрасою кленової алеї та золотоверхих берізок навколо тину, ніжним запахом лісів, що доноситься легеньким вітерцем із-за Десни, зустрічає Довженківська садиба свого господаря.

Чекає, що ось-ось більше вже ніж через піввіку після того, як полишив земне життя, він прилине додому, де так свято шанують його і люблять.

«Земле рідна, прийми мене хоч мертвого…» якими ж ще заповітнішими словами можна виразити свою любов до рідної землі, до рідного краю, як написав у своїх записках світового кіномистецтва О.Довженко. У них біль серця і крик душі і веління тим, хто живий – виконати його останнє побажання!

«Річко, річко, душа мого народу, який безцінний дар ти принесла мені! З кожним спогадом я купаюсь в тобі, з кожною світлою думкою мчу до тебе на тихії води, на яснії зорі, несу тобі в жертву найдорожчі мислі, припадаю до тебе. Свята моя, незабутня, вічна! Поклич мене, прийми на свої береги, де трудяться мої люди, де чують спів…»

«Благословенна будь, моя многостраждальна земле! Щасти тобі доле! Дай розуму і сумління керівникам твоїм. Благословенний будь, народе мій, ласкавий, добрий! Будь сильний, терпеливий.

Пом’яни мене, мученика. Не призри моїх сліз, коли плакав я над твоєю долею в страшні часи німецької неволі. І коли топтатимуть перед тобою ім’я моє мале, якщо це буде треба нащось нечистим злим людям, не одкинь мене і дай мені вмерти на своїй землі, що дала мені хліб і серце, любов і звичаї твої, і радість творчості, і труд, і велику печаль, і страждання».

«Господи, допоможи мені!» Як наказ, як благоговійний Заповіт звучать і сьогодні його многостраждальницькі зажиттєві звернення до керівників і друзів: «Якщо ж… умру отут од печалі в тяжкій самотині, я прошу Вас тільки про одне – хай візьмуть тоді з моїх грудей серце і поховають його на скривавленій батьківщині моїй…»

Не виконані ні заповіт, ні останні побажання неперевершеного майстра кіно і художника слова. Не зреагували ні в Москві, ні в Києві, де відмовили в задоволенні прохання родини прийняти у лоно української землі священне тіло Великої Людини і в той день, коли перестало битися її полум’яне серце. Так ось вже понад 60 років і покоїться прах Олександра Довженка на Новодивічому кладовищі в Москві, де, ніби передчуваючи свою трагічну післяжиттєву долю, він писав: «Лежу з розторганим серцем у лісі під Москвою. Землю снігом замітає…». І у той же останній прижиттєвий день нашого земляка  вся земля лежала навколо у глибоких білих-білих снігах. Як шапка, вони вкрили і будинок Довженка, що стояв схожий на зачарований замок.

«Громадськість Сосниччини неодноразово в дні відзначення ювілею порушували питання про перепоховання праху Олександра Петровича на рідну землю.  Але все, всупереч волі кіномитця і побажанням його земляків залишилося без змін», – пише на шпальтах районної газети «Вісті Сосниччини» за 28.10.2006 р. №47 Наталія Решодько, член Національної спілки журналістів України у статті «Сосниця чекає свого вірного сина» з нагоди 50-річчя пам’яті Олександра Довженка. У цьому зацікавлений і Тарас Миколайович Дудко, племінник письменника, син сестри Поліни, ( названий, до речі, Тарасом чи в честь свого пращура, чи славного Кобзаря), доктор медичних наук, який неодноразово відвідував малу батьківщину і заходи, пов’язані з вшануванням пам’яті митця.

Та все ж і земляки письменника роблять багато чого для вшанування пам’яті митця.

Найголовніше – це відкриття літературно-меморіального музею.

1883141

«За пропозицією племінника О.Довженка Тараса Дудка аматорський фольклорний колектив «Криниці» районного будинку культури у листопаді 2011 року здійснили поїздку до Москви, з глибоким хвилюванням і душевним трепетом поклали квіти до могили Олександра Петровича на Новодівичому кладовищі, також землю від батьківського порогу, яблука з його саду і червоні кетяги калини, зі слізьми на очах натхненно виконали пісню про зачаровану Десну, а потім разом з чудовим танцювальним колективом обласного центру фестивалів і концертних програм високомайстерно виступили з великим концертом, що був присвячений 55-им роковинам світлої пам’яті Олександра Довженка, на сцені Національного культурного центру України в Москві при державному управлінні справами Президента України», – пише редактор газети «Вісті Сосниччини» Микола Біжовець у статті «Шана світлій пам’яті Довженка» (№46 за 12.11.2011 р.).

На святкуванні Дня Сосниці, що проходить кожного року на початку вересня в районному центрі, «08.09.2012 р. від імені Президії районної ради, депутатського корпусу і від себе особисто зібрання привітав голова районної ради Олег Трамана, зокрема сказавши: «За гарною традицією під час святкування Дня Сосниці ми відзначаємо громадян, які зробили вагомий внесок у розвиток району. Цього року районна рада присвоїла звання «Почесний громадянин Сосниччини» видатному кіномитцю Олександру Довженку (посмертно). Нехай же наша скромна відзнака буде даниною шани нашому видатному земляку, який прославив Сосниччину далеко за межами держави». Знак та посвідчення про присвоєння цього почесного звання Олег Анатолійович вручив директору літературно-меморіального музею Олександра Довженка Любові Миколаївні Наконечній», – йдеться на шпальтах районної газети «Вісті Сосниччини» у статті «Слався у віках, рідна земле!» за 15.09.2012 р. №39-40.

З часу урочистого відкриття літературно-меморіального музею Олександра Довженка в Сосниці (23 січня 1960 р.) та Шевченківського національного музею-заповідника в місті Каневі Черкаської області «Тарасова гора» (20 серпня 1925 р., куди входить могила Тараса Шевченка з пам’ятником, літературний музей, хата з «Тарасовою світлицею» – першим народним музеєм Тараса Григоровича, парк площею 25 га, архітектурно-меморіальний комплекс, що розпочинається з гранітних східців, які ведуть на Тарасову гору, могилу вірного охоронця гробниці Кобзаря І.О.Ядловського), сюди йдуть і йдуть люди вклонитись пам’яті, доторкнутись душею до світла добра, правди і краси, несуть свою любов і захоплення Великим Людям України.

Любов’ю пронизані сторінки своєрідного літопису музеїв – книг вражень.

Олекса Десняк у нарисі «На могилі поета» (про Тараса Шевченка-авт.) пише: «До книги відвідувачів записані щирі слова любові від громадян сонячної Грузії і далеких берегів Амуру, виноградної Колхіди і засніженої Тундри,гарячих степів Казахстану і таємних масивів Алтаю».

«Канів і Сосниця – два рідні і священні місця. З цієї хати пішов у світ геніальний Сашко, а тепер світ сходиться до його хати. Хай не заростає стежка до храму нашої культури», – читаємо ми в книзі вражень у Сосницькому літературно-меморіальному музеї за 12.08.1962 р. і підпис: «О.Бабишкін».

Учні нашої школи, а, зокрема, члени літературно-краєзнавчого гуртка є частими гостями музею Олександра Довженка. А в цей ювілейний рік екскурсійна група у складі учнів та вчителів Великоустівського та Бутівського загальноосвітніх закладів, серед них були і члени літературно-краєзнавчого гуртка зі своїм керівником, відвідали Чернечу гору в Каневі. Привезли звідти багато вражень, тематичної літератури, буклетів, світлин.

1883160

1883162

Крім того, Валентина Миколаївна Мовчан виконала почесну місію: вручила Ользі Всеволодівні Білоконь, науковому працівнику Шевченківського національного заповідника «Тарасова гора», капсулу з землею з Довженкового саду та буклет і диск з відеофільмом про Сосницький літературно-меморіальний музей Олександра Довженка. А по приїзду – таку ж капсулу з землею від підніжжя Тарасової гори та буклет про цей культурний заклад передала директору районного музею нашого земляка Любові Наконечній.

1883194

Фоторепортаж про відвідування Канівського національного заповідника подається в додатку.

Ми гордимося світочами української літератури та захоплюємося їхньою творчістю. Юні таланти школи, дехто з них вже випускники, багато власних творів присвятили Олександру Довженку та Тарасу Шевченку. Деякі з них друкувались на шпальтах районної преси.

Я поклонюсь доземно Вам…

(присвячений 50-й річниці від

дня смерті О.П.Довженка)

Пройшло чимало довгих літ,

Піввіку миттю пролетіли,

Та досі пам’ятає весь світ,

Як Ви життя своє любили.

Любов до рідного села,

Любов до річки і до хати,

Любов до стежки, що вела

Під той поріг, де рідна мати.

Ви запалили цю любов,

Яка ніколи не погасне,

І розуміли знов і знов:

«Яке життя моє прекрасне!»

Я поклонюсь доземно Вам,

За Ваш талант й любов до мови,

Яку подарували нам,

За Ваше розуміння слова.

І хай сьогодні у серцях,

В серцях усього покоління,

Погасне весь пекучий жах

І загорить свіча спасіння.

Олександр Сироватський («Вісті Сосниччини», 23.12.06, №55)

Довженкова хата

(присвячується дню народження

музею О.Довженка)

Десь на околиці села

Ти причаїлась у садочку,

До тебе стежечка вела

З барвінку-квітів у віночку.

Тут запах часу й поколінь,

Прийдешніх і минулих літ,

Тут запах генія творінь,

Тут праці відданої піт.

Любов землі і до землі,

Довженко завше нам віншує.

Зерниною в людський ріллі

Проізростав і нам дарує.

Тут бачу я тернистий шлях

Особи-генія, людини,

І відчуваю у дверях

Історії його картини.

Хатина тут стоїть мала,

Але велика для пера.

І людям, що працюють тут – хвала,

Хвала Довженкові. Хвала!

Олександр Сироватський

Крім того, учні нашої школи брали участь у різних конкурсах, присвячених творчості цих письменників.

1883168

Доречно буде сказати, що багато хто з випускників пов’язали свою долю з вишами, які носять імена цих геніїв: Чернігівським національним педагогічним університетом ім. Тараса Шевченка та Глухівським національним педагогічним університетом ім. Олександра Довженка.

1883132

Провівши таку досконалу пошуково-дослідницьку роботу, перечитавши масу тематичної, історико-краєзнавчої, художньої літератури та ознайомившись з архівними документами літературно-меморіального музею Олександра Довженка та краєзнавчого музею ім. Юрія Виноградського, багаторічними публікаціями районної газети «Вісті Сосниччини», прийшли до такого висновку, який хочемо сформулювати за допомогою висловлювання поета Федора Руденка: «…Збагнути, тим паче осягти цілісність натхненного Святим Духом єство, закоріненого в глибини мудрості народної витонченого сприйняття серцем Майстра пера і пензля з апостольським жезлом у терновім вінці, – справді нам таки не під силу.

Скільки всього того сказано–переказано, скільки писано-переписано. Скільки зламано самописок і доль…, а то й суглобів на всюдисущих застрашких голгофах, а Тарас Шевченко залишається, як і був, незбагненим, непізнаним, неосяжним. Його великості нікому не далося дорости».

Хіба, можливо, Олександру Довженку. Чи ж це не Тарас Шевченко озвався одвічним своїм голосом у душі кіномитця? Певно, це дійсно так, бо Батьківщина обох – це золотаві соняшники, жовтогарячі колоски пшениці, синє волошкове поле, мальви біля біленьких хатинок, вишневі та яблуневі сади, повноводні річки – це наша рідна ненька-Україна. І дух Великого Кобзаря житиме з нами, допоки живий український народ, і ще не раз озиватиметься у творах українських митців.

1883171

Різні історичні епохи, в яких Шевченко і Довженко жили і творили, без ототожнення та порівнянь передбачають свої підходи для їх оцінки. Василь Марочко в своєму творі «Зачарований Десною» пише: «Вони любили Україну, належали до славної когорти геніїв українського народу, мали неабияку психоенергетичну вроду мистецький вогник, але були зірками різної величини. Їх обох народила звичайна українська селянка, наділивши розумом провидців, даром творення краси і добра, святим покликанням збагачувати духовну скарбницю українського народу». До цієї духовної спадщини повертається не одне покоління задля прозріння і морального самоочищення. Незмінна цікавість прийдешніх поколінь стала щедрою даниною таланту митців-провидців.

І ми, молоде покоління краю зачарованої Десни, як палкі патріоти , також

Хвалу Шевченкові й Довженкові складаєм,

Хто день виборював новий,

Хто із Черкаського й Чернігівського краю

На простір вийшов світовий.

Тож, за словами Наталії Нікуліної: «Шукаймо у собі Шевченка і Довженка (авт.) хоч іскру кожен. Всі разом – будем Україна».

Валентина МОВЧАН

1883201

1883244 1883232 1883235 1883238 1883241  1883249

Опубліковано у Видатні земляки | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.