До 200-річчя від дня народження Пантелеймона Куліша
Кілька років, з дня у день, вечорами і ранками, в тиші хутора на Чернігівщині він перекладав Біблію мовою свого народу. Це мав би бути пам’ятник не тільки нації, а йому особисто, що для амбітного перекладача було не останнім мотивом. Нарешті рукопис готовий, і Пантелеймон Куліш заснув, бо втомився. Але не спалося коту. Граючись, він перевернув свічку, і рукопис перекладу Біблії українською мовою згорів разом із хатою. Куліш зітхнув і почав перекладати наново…
Така легенда. Майже все у ній правда, хоча кіт може бути й вигаданим. Проте справжньою була пожежа. І став Куліш перекладати по новій не отак просто: «зітхнув та й…». А головно тому, що дружина — відома в літературі як Ганна Барвінок (дівоче прізвище Білозерська) змусила чоловіка засісти знову за тяжку працю.
Біографічна довідка. Початок
Народився Пантелеймон Куліш 26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер — Шосткинський район Сумської області) у сім’ї досить заможного землевласника, який претендував на дворянство (лише не мав документів на підтвердження тих претензій), і дочки козацького сотника. Втім, самого Пантелеймона влада визнавала дворянином, про що, зокрема, свідчать матеріали у справі Кирило-Мефодіївського товариства. Навчався Куліш у Новгород-Сіверській гімназії, потім (1837—1839 рр.) на правах вільного слухача відвідував лекції в Київському університеті, хоча повного курсу навчання так і не пройшов. Опісля вчителював у Луцьку (1842 р.) та Києві (1843—1845 рр.), де згодом почав працювати як археограф під керівництвом М. Максимовича.
Друзі і суперники
Тарас Шевченко був боярином на весіллі Пантелеймона Куліша і Олександри Білозерської у Борзні. А в Києві Куліш з Шевченком разом і куліш варили, і рибу на Дніпрі ловили, і співали (Куліш знав велику кількість народних пісень), і, певна річ, чаркою кружляли. Здавалось би — друзі навік.
Насправді вже при першій їх зустрічі виявилися зовсім різні характери. За свідченням самого Куліша, Шевченкові «не здалась до смаку… аристократичність Куліша», а Куліш «не зовсім уподобав Шевченка».
П. Куліш писав: «Можна сказати, що це зійшовся низовий курінний січовик із городовим козаком-кармазинником. А були справді вони представителі двох половин козаччини. Шевченко репрезентував собою правобережну козаччину, що після Андрусівського договору зосталась без старшини й опинилась під лядською кормигою, що втікала на Січ, а з Січі верталась у панські добра гайдамаками»…
До речі, до знаменитої поеми Шевченка «Гайдамаки», як і до низки інших його творів, Куліш мав багато критичних застережень. Проте Шевченко їх відхиляв. Хоча, як писав у «Щоденнику», коли сумнівався, якої вартості написав той чи інший твір — намагався надіслати його Кулішу, бо той, хоч і покритикує, але єдиний, хто оцінить належно. Куліша зачіпало, що його поема «Україна», написана на взірець Гомерової «Іліади», не отримала пошанування в читаючої публіки, а поема Шевченкова стала притчею во язицех. Заздрість — одвічна Кулішева риса.
Хоча, треба віддати належне, саме Куліш так багато зробив для збереження і популяризації творчості Шевченка після його смерті.
Хоча сам багато писав російською мовою, але саме російські повісті Тараса Шевченка він різко розкритикував, пропонуючи їх просто викинути. Хоча вони справді неспівмірні з поезіями Кобзаря, але ж і були написані більше для заробітку та й підписані не прізвищем Шевченка. Та на Куліша це не впливало.
Наскільки цілісною постаттю був Тарас Шевченко — настільки хитливою і антагоністичною Панько Куліш.
Біографічна довідка. Продовження
Петербурзька академія наук відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов’янські мови, історію, культуру, куди він вирушив зі своєю вісімнадцятирічною дружиною. У Варшаві його заарештовують за приналежність до таємного Кирило-Мефодіївського товариства і три місяці допитують у III жандармському відділенні. Влада вирішила: «Учителя 5-ї С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв’язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»
Куліш покаявся (Шевченка ж, що кається, уявити було неможливо!) і його потримали місяць під арештом та відіслали в Тулу, де він вивчав мови та писав російські повісті. Працював у канцелярії губернатора та редагував неофіційну частину «Тульських губернських відомостей». Звісно, таке заслання не порівняти з солдатською муштрою його весільного боярина Тараса Шевченка… У Варшаві, Відні та Петербурзі Куліш підтримує русифікаторську політику, зокрема, готує «Историю воссоединения Руси» (її різко критикували Леонід Глібов і Борис Грінченко). Зате безумовною заслугою Куліша перед українством є переклад «Гамлета» Шекспіра і випуск двотомника «Записки о Южной Руси». Переклад високо оцінив Іван Франко.
Любовні романи
«Єлизавета Юскевич-Красковська, Олександра Милорадовичівна, Марко Вовчок, Ганна фон Рентель, Параска Глібова, Агрипина Ніколаєва — навряд чи цей список позашлюбних пасій Куліша є вичерпним», — обережно відзначають історики. Євген Нахлік, зокрема, опублікував цікаві дослідження про залицяння Куліша до дружини Леоніда Глібова — Параски. Відомий байкар був кволим і хворим, а молода дружина вимагала природної фізіологічної уваги — на цьому ґрунті Куліш і згодився. Щоправда, деякі дослідники не без єхидства відзначають, що листи закоханим жінкам Куліш писав частіше, ніж ходив на побачення…
А свою юну дружину, молодшу на 11 років, з Пантелеймоном Кулішем познайомив її чоловік — Опанас Маркович, ідеться про Олександру Вілінську, відому в українській літературі як Марко Вовчок. До речі, цей псевдонім придумав їй саме Куліш, коли ознайомився з присланими йому «Народними оповіданнями». Пантелеймон Куліш відредагував їх і видав. Фактично він знайшов Жорж Санд для нашої літератури. Щоправда, Борис Грінченко, показуючи своїм гостям могилу Опанаса Марковича у Чернігові, на Болдиній горі, наголошував: «Тут поховано Марко Вовчок». Тобто переконував, що всі українські речі за підписом «Марко Вовчок» написав саме її чоловік Опанас Маркович. Не вірила в її авторство і Олена Пчілка, заявляючи, що не може «московка так вивчити нашої мови».
Куліш запрошує Марко Вовчок для любовного побачення аж у Німеччину, і вона приїздить… з Тургенєвим.
Проте, лишаючи любовні романи Куліша молодим дослідникам, тут варто зауважити інше. Наші літературні класики часто зображуються нами ж такими святими та вихолощеними, що аж нудні стають і нецікаві. Тому нецікавою для молодого читача стає і вся українська література.
Водночас ніхто не соромиться оповідати про любовні пригоди, скажімо, Оноре де Бальзака чи Пушкіна. І французька та російська літератури від того не тільки не страждають, а навпаки — набувають популярності. Тож і українцям давно варто розповісти і про невдалі залицяння Тараса Шевченка та його чаркування («Вип’єш першу — стрепенешся, / Вип’єш другу — схаменешся, / Вип’єш третю — в очах сяє, / Думка думку доганяє»), і про першу любов Олександра Довженка Варвару та приставлену до нього Юлію Солнцеву. І про дітей Коцюбинського, які, пішовши в революцію, фактично зрадили справу батька. Маємо знати і про трагічне сімейне життя Володимира Сосюри та Євгена Маланюка… Зрештою, це також породжує інтерес до загальної нашої української справи, у якій герої були й коханцями та боягузами, а не тільки безстрашними і страшенно мудрими… іконами.
Мінливий Куліш
Пантелеймон Куліш, певно, як ніхто в українській літературі, кардинально міняв свої погляди. Власне, всі люди з віком змінюються, але щоб так різко — від русифікатора у Варшаві до козакофіла в Україні і до викриття руїнництва козацтва — в Мотронівці.
Сам письменник у листі до Олександра Барвінського від 22 березня 1876 року так пояснював ці зміни: «Вже багато де в чім розійшовсь я з самим собою, як звичайно вік із віком розходиться. Пушкін мовляв, що тільки дурень не міняє своих убеждений.
Вийшовши з школи на світ, багато дечого не знав я, що тепер знаю з науки, і з досвіду. …Що я попечатав за свого життя, того нічого не цураюсь, тільки кажу сам собі з апостолом: Як був я хлопцем, дак по-хлоп’ячи думав і по-хлоп’ячи мудрував, а ставши дорослим, усе хлоп’яче занехаяв і почав так мудрувати, як личить дорослому». (Листи подаються в авторській редакції, яка відрізняється від сьогоднішнього правопису. — Авт.) А у вірші «Прежний» він одкидав докори співвітчизників, що звинувачували його в зраді самого себе. Він відкидає думку більшості української громади.
Так і в доповненнях до поеми «Куліш у пеклі» (1890—1896 рр.) автор відповідає на критику Миколи Костомарова, який «викидав авторові на очі, що публіка вже не схоче знати такого списателя, що спершу вірував у свою нетямну лжу, а потім признавсь у своєму нетямі й нерозумові». Пантелеймон Олександрович виправдовується так: «Виходить, що вбрехавшись через недосвід, мусимо брехати до скону, — буцім повага наукового прогресу міряється не розумом і доброю совістю, а вірою публіки».
Гостро писав про некрасиву роль Куліша в Галичині Іван Франко: «Кому з читателів «Діла» не звісна тая трагічно-комічна роль, яку відіграв п. Пантелеймон Куліш… в Галичині? Читателям «Діла» найлучче звісна, бо «Діло» слідило якнайпильніше за шкідливою діяльністю Куліша в Галичині».
Шкідливість та зводилася до загравання Куліша з польськими колами на шкоду українським. Проте той же Франко високо цінував літературну діяльність Куліша — власне, мало знайдеться в українській культурі таких невтомних трудівників, якими були Франко і Куліш.
Деякі факти біографії
Він автор першого українського історичного роману «Чорна рада», який розповідає про боротьбу за гетьманство після правління Богдана Хмельницького, редактор першого українського часопису «Основа», автор першої фонетичної абетки — «кулішівка», згодом вона стала основою для друку «Кобзаря», перекладач українською Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Пушкіна, Некрасова та інших, перекладач Біблії — його справу довершив Іван Пулюй.
«Чорна рада», яку треба читати й сьогодні
Перший роман з історії України «Чорна рада» розповідає про події в Ніжині 1663 року, коли на гетьманування було незаконно обрано зрадника Івана Брюховецького. Найкраще значення роману висловив проректор Острозької академії Петро Кралюк: «Пантелеймон Куліш, осмислюючи події української історії в «Чорній раді», ніби зумів «заглянути в майбутнє». Навіть, коли є бажання, можна твердити, що він передбачив перемогу більшовизму на українських землях.
Звісно, комунізм у Росії й комунізм в Україні — не одне й те саме.
Куліш у «Чорній раді» фактично показував, до чого може призвести перемога популістських ідей українського комунізму. Брюховецький, який, використовуючи їх, прийшов до влади, почав руйнувати Гетьманську державу.
«Чорна рада» була своєрідним попередженням. Під час «визвольних змагань» 1918—1920 рр. популістські ідеї українського комунізму дали про себе знати на повну силу. Їх, так чи інакше, використовували лідери Центральної Ради, які, у кінцевому підсумку, стали політичними банкрутами. Під їхнім впливом перебували лідери Директорії, які зруйнували Гетьманат Павла Скоропадського, а свою повноцінну державу так і не змогли створити. Дезорганізацією українських державних інститутів найкраще скористалися російські більшовики. Використовуючи популістські комуністичні гасла, обіцяючи віддати землю селянам, фабрики — робітникам, вони зуміли схилити на свій бік немалу частину українців. Це не значить, що українці масово кинулися в Червону армію. Але те, що чимало з них сприймало і приймало комуністичні ідеї, — це факт. Без цього російські більшовики не змогли б утвердитися в Україні.
Звісно, Куліш — не Нострадамус. І те, як відбувався прихід більшовизму на українські землі, письменник, звісно, в деталях передбачити не міг. Але він вказав, які негативні наслідки може мати реалізація для українців популістських комуністичних ідей. На жаль, це попередження не було сприйняте. І ми отримали те, що отримали.
Вшанування видатного земляка
Чому комуністи заборонили Пантелеймона Куліша — важко сказати однозначно. Певно, він був оголошений українським буржуазним націоналістом більше на противагу Шевченкові, з якого ліпили образ революціонера-демократа. Та, зрештою, наприкінці 1980-х років, коли вже ослабла ідеологічна попруга, очільник чернігівської письменницької організації Станіслав Реп’ях, який був членом обкому комуністичної партії, домігся початку вшанування Пантелеймона Куліша. І тут його промосковські цитати згодилися якнайліпше. Поховання Куліша було впорядковане, біля нього почали проводити локальні культурницькі заходи.
Довершив справу вшанування земляка уродженець Борзни Іван Плющ: садиба письменника стала музеєм, зведено будинок в тому стилі, що й тоді був, викопано ставок, поставлено оригінальний пам’ятник, створено благодійний фонд Куліша.
Письменник був ментально близьким Івану Плющу, який непросто відходив від комуністичної ідеї та від московського впливу.
2001 року тут споруджена капличка святого Пантелеймона та реконструйовано хрест, що його поставила Ганна Барвінок на честь свого чоловіка у 1897 році. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 2005 року «Ганнина пустинь» внесена до переліку музеїв, в яких зберігаються колекції та предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України.
Антитези Куліша
«Не було в світі люду одважнійшого й славнійшого од греків і козаків: нема ж ні в кого й пісень луччих, як у греків та в козаків».
«Не дай нам, боже, московської землі одбігати».
«Зовсім інша була б річ, як би ми єдиними устами і єдиним серцем трудились над пробудженням суспільно-національної свідомості України» — слова Куліша, викарбувані на його могилі.
Василь ЧЕПУРНИЙ “Голос України”