«Дядько Самійло не був не професором, ні лікарем, ні інженером. Не був він, як уже можна догадатись по одному його імені і по тому, що тут писалось, ні суддею, ні справником, ні попом …
Але, як і кожна майже людина, він мав свій талант і знайшов себе в ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то і просто Косар. Орудував він косою, як добрий маляр пензлем, – легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю землю, аби тільки була добра трава та хліб і каша», – так писав Олександр Довженко у «Зачарованій Десні» про свого дядька.
А що ми знаємо про родовід Довженка? Чому, коли розглядаємо життєвий і творчий шлях письменника та видатного кінорежисера, мало згадуємо про тих, хто був поруч? Хіба ж не цікаво про це дізнатись?
З нагоди 50-ої річниці від дня смерті Олександра Петровича та 105-річчя Бутівської ЗОШ І-ІІ ступенів Сосницького району тут була організована зустріч з В’ячеславом Васильовичем Шило та Раїсою Яківною Дубровською, які добре знали Павла Самійловича Довженка, двоюрідного брата нашого славного земляка.
Все розпочалось з повідомлення вчителя історії Михайла Івановича Тимошенка про історію села Бутівки, котру він зібрав і дослідив, та своєї рідної школи, з якою нерозривно пов’язана була доля Павла Самійловича.
На жаль чудовому вчителю та краєзнавцю Михайлу Тимошенку тяжка хвороба передчасно вкоротила віку та не дозволила здійснити заплановане до 120-річчя від дня народження Олександра Довженка.
Однак, вернімося до тої незабутньої зустрічі, на якій з великою увагою та цікавістю присутні слухали розповідь сім’ї Шило про близьку людину – Павла Довженка – вітчима В’ячеслава Васильовича.
Народився Павло Довженко 4 листопада 1895 року. Вдруге одруживсь, у 1948 році з матір’ю В’ячеслава Шило, вони переїхали до Бутівки, де Павло Самійлович почав працювати директором школи та вчителем біології. Як і його двоюрідний брат Олександр Довженко, вищу освіту він здобув у Глухівському вчительському інституті. Це була чесна, добра, порядна людина. Павло Довженко не любив ледарів, бо сам був невтомним трудівником: і директором, і учителем, і завгоспом, і добрим сім’янином.
У той тяжкий післявоєнний час інакше і не могло бути. Сам дбав про ремонт приміщення та паливо на зиму. Не раз їздив зі станції Бондарівка поїздом до Гомеля з мішком за цвяхами, на підводі в село Долинське по конопляне насіння, щоб зварити олію для розбавляння сурику. Так виходила фарба для даху. Опалювали приміщення школи на той час торфом, по який він їздив разом з учнями волами на торфовище до села Лозова, що по автошляху Чернігів-Новгород-Сіверський. Для дітей це було велике свято – керувати 20 парами волів.
У період війни СРСР з гітлерівською Німеччиною був евакуйований у Свердловську область, де навчав дітей, бо на фронт за віком його не взяли.
Після війни зустрічався зі своїм двоюрідним братом тільки у Києві. Павло Самійлович – душевна, благородна людина, якій завжди було ніколи. Його дружина, Анна Петрівна, носила навіть їсти на роботу. Високий, кремезний на зріст. Його декілька разів запрошували на роботу до Києва у музей Олександра Довженка. Але він відмовився.
Про своїх батьків Павло Самійлович розповідав мало. Мав сестру. Говорив, що сінокоси його сім’ї і Петра Довженка були поряд біля Десни.
З 1961 по 1968 рік Павло Самійлович працював учителем біології. Відмінник народної освіти, мав багато нагород. Вийшов на відпочинок, тішив дітей В’ячеслава Шила. Потім захворів, ампутували ногу і 4січня 1980 року помер. Провести батька в останню дорогу приїздив його син від першого шлюбу Леонід Павлович Довженко з Сосниці. Похований Павло Довженко на Бутівському сільському кладовищі.
Ця зустріч с близькими людьми Павла Довженка запам’яталася на довго і в рік 120-річчя від дня народження Олександра Довженка не може бути не згаданою.
Валентина МОВЧАН