Пам’яті людини, воїна, патріота

27 жовтня день народження бойового побратима Олега Міхнюка, якому було б лише 49 років. Він пройшов пекло Афганістану, а загинув на українській Луганщині 20 серпня поточного року в ході бойових дій за смт Новосвітлівка, що було засноване в 60-х роках ІХХ століття переселенцями з Чернігівської, Полтавської, Катеринославської та Київської губерній.

2068356

На журналістському шляху мені довелося зустрічатися з Олегом Івановичем неодноразово. І після кожної з цих зустрічей я впевнювався, що маю справу з людиною слова і дії ….

Кілька разів я зустрічався з Олегом Міхнюком і на Майдані Незалежності. Знаючи, що він інвалідом другої групи, що йому важко ходити понівеченими душманськими кулями і осколками ногами, якось запитав:

– Олеже Івановичу, а навіщо ти тут, на Майдані. Тобі що, мало Афганістану, де ти міг загинути, і лише завдячуючи справжньому бойовому товаришу залишився живим? Хто тебе може за щось осудити?..

На що Олег Міхнюк відповів:

– Я сам себе до кінця життя картатиму за те, що ось міг щось зробити для кращого майбутнього своєї України й свого народу і не зробив. А ще, по-правді кажучи, Павловичу, набрид оцей безлад у країні, несправедливість на кожному кроці, оце життя багатьох у розстрочку…

Далі він ще багато чим пояснював своє перебування на Майдані.

Що ж до служби Олега Міхнюка там, в Афгані, то наведу лишень один бойовий епізод із десятків, в яких він брав участь.

…Мотострільці-десантники наполегливо пробивалися до пункту, де мала відбутися зустріч з підрозділом афганських збройних сил для подальших спільних дій. По ходу просування довелося відбивати зненацькі напади окремих бандитських груп, долати завали і вузькі дефіле, де кожен метр розбитої дороги буквально нашпигований мінами та радіокерованими вибуховими пристроями. Втомилися воїни… А тут, ледь бронемашина увійшла в поворот, як під її днищем спрацював фугас. Сильний вибух підкинув її догори. Зі страшним гуркотінням вибухнули бензобаки. Над бортами здійнялися чорно-помаранчеві язики полум’я. Вибухом десантників викинуло на скелі, багато бійців зазнали поранення, у заступника командира взводу старшого сержанта Олега Міхнюка виявилися тяжкі поранення обох ніг, відкрилася сильна кровотеча. Не вагаючись, під вогнем «духів» кинувся йому на допомогу сержант Анатолій Мельник. Через силу, бо й самого контузило, відтягнув його за ріг скелі, наклав джгути на ноги і… почув від Олега неймовірне:

– Анатолію, залиш мене у спокої. Приймай командування взводом на себе і, використовуючи складки місцевості, тримаючись упритул до скель, виводь людей у безпечне місце, організуй кругову оборону. Тримайтеся до підходу основних сил. Я вас прикрию.

Олег бачив, як попереду з ущелин, тріщин скель танцювали спалахи душманських автоматів, басовито ухали англійські гвинтівки, і, економно витрачаючи набої, скупими прицільними чергами зі свого АКМ не давав їм особливо розвернутися. Він чув, як вибухали на транспорті залишки боєзапасу, слабкий вітерець доносив до нього запах розплавленої фарби. І з болем у серці подумав: шкода, хороша була машина. Але, намагаючись більше не відволікатися на стороннє, зосередив увагу на душманах. А ті, використовуючи «мертві» простори за скелями, задумали оточити сміливця і взяти його в полон. Здогадався про це і Олег Міхнюк. Щось недобре защеміло серце. Помацав підсумок – там залишилося тільки два магазини з набоями і дві «лимонки». Мало, як для такого бою. І подумки став прощатися з життям…

Раптом почув позаду якесь шуркотіння. Схопивши гранату, зібрався кинути її, та відчув здавлений голос Анатолія Мельника:

– Командире, це я. Прийшов на допомогу. Відповзаємо ариком. Він тут, поруч, я ним і дістався сюди.

Удвох стало веселіше. До того ж, Анатолій відчутно поповнив боєзапас: приніс кілька споряджених автоматних ріжків і з десяток «лимонок».

Щоб якось відволікти душманів, вдалися до хитрощів: по величезному валуну кинули одну за одною три бойові та одну димову гранати. Спалахи, дим і здійняті хмари щебеню на якийсь час приховали  від зору бандитів відважних бійців. Анатолій, взявши на свої плечі пораненого і не припиняючи вогню з автомата, швидко відповзав у зворотній бік. Олег під час цього переповзання ще кілька разів пропонував залишити його, та товариш і не думав цього робити, й невдовзі опинилися серед своїх друзів, які готувалися до рішучого кидка.

Поповнивши боєприпаси та зорієнтувавшись в обстановці, підрозділ десантників рвонув на «духів», що блокували дорогу й ховалися за стінами найближчих дувалів. Бій був настільки швидкоплинний, а навала наших бійців такою стрімкою і рішучою, що «духи» не витримали – побігли геть. Та влучні постріли наших бійців наздоганяли їх і назавжди переривали той біг … Невдовзі з’явилися гелікоптери. Зробивши кілька пусків реактивних снарядів і забравши поранених, лягли на зворотній курс. Життя десантників було врятовано…

І все ж таки Олег Іванович не задовільнився одним Майданом. Він, як істинний боєць, пішов добровольцем у батальйон «Айдар», а з ним і в саме пекло бою, в одному з яких і загинув, рятуючи від смерті інших. Олега поважали та любили товариші по службі.

Доброзичливий, чуйний, сміливий, відданий патріот Батьківщини Олег Іванович Міхнюк назавжди залишиться в серцях усіх тих, хто його знав, з ким він ділив у боях окраєць хліба, кому підставляв своє плече.

Вічна слава тобі й вічний спокій, бойовий побратиме!

Герої не вмирають!

Сергій УРСОВ, полковник у відставці, учасник бойових дій в Афганістані

Опубліковано у Інше. Додати до закладок постійне посилання.

1 коментар до Пам’яті людини, воїна, патріота

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.