Різдвяне дійство у Довженковій хаті

У куточку кінозали, що в музеї Олександра Довженка, красується собі лісова гостя. Переблискують на ній різними кольорами новорічні прикраси. Уся кімната у сніжинках. Тут тихо і якось незвично. Кожного року, з часу відкриття літературно-меморіального музею, його працівники прикрашають вічно зелене диво, біля якого проходять святкові ранки з Дідом Морозом та Снігуронькою. Поспішає дітвора на Сашкову ялинку з радістю та завзяттям. І дарма, що вже нема серед нас славетного земляка, та він живе у наших спогадах, діяннях, у наших серцях.  

Ось і мої маленькі вихованці, активні члени краєзнавчого гуртка, приїхали помилуватися цією ялинкою, зануритися у світ Довженкового дитинства. А допомогла їм у цьому своєю детальною та цікавою розповіддю завідуюча музейними фондами Оксана Миколаївна Плитник.

Спогади про ялинку, колядників із зіркою та козою, відчуття чогось незвичного та дивного проніс через усе своє життя Олександр Петрович.

Потім ми переступаємо поріг маленької хатинки під солому, де все збережено та відтворено, як при житті самих господарів. Тут тобі і піч та колиска, і довгий дерев’яний стіл, а на ньому аж 12 традиційних різдвяних страв, під образами мерехтить лампадка. А у світлиці – ялинка, яку ставили Довженки у московській квартирі, а потім Юлія Солнцева привезла у дарунок музею.

З хвилини на хвилину мають прийти колядники. І ми, як колись малий Сашко, притихаємо і прислухуємося…

Розпочинається різдвяне дійство «Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечір…», підготовлений науковими працівниками Оленою Сивоконь та Оленою Тимошенко.

Нова радість стала, яка не бувала:

Зірка Різдва і надії ясно засіяла.

Під скатертю сіно і сніп на покуті…

Мати щедрими руками кладе на стіл кутю…

Мед, мак і пшениця – ці різдвяні страви –

Знову до нас завітали спогадом ласкавим.

Разом з ведучими ми пригадали призабуті звичаї наших дідів-прадідів – святкування Різдва, одного з головних християнських свят, яке увійшло в історію людства понад дві тисячі років тому, і сьогодні не втрачає свого значення, яке особливо чарівним і загадковим було та є для дітей. У Святвечір «перша» зірка, яка спалахувала на небі, сповіщала, що пора сідати за стіл, застелений святковою скатертиною, і на якому, за традицією, мало бути 12 пісних страв. Та найголовнішими з них є кутя й узвар.

Багато прикмет, повір’їв, звичаїв, пов’язано з цим святом. Ось, наприклад, коли 7 січня йде сніг, то наступний рік буде хорошим. Дійсно, цього дня йшов сніг і було дуже холодно. То ж побачимо, чи справдиться ця прикмета.

А ще у Святвечір молодь збиралася в групи, наряджалася в маски та ходила колядувати. Кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали в господарів кому колядувати (найчастіше синові чи дочці) і виспівували магічні вірші-молтиви. Бо колядки – це святкові пісні, примовки з побажанням щастя та благополуччя родинам, а також молитовні пісні, у яких прославлявся Ісус Христос. Люди з вірою, надією ставились до таких щиросердних «вістунів добра та щастя». Колядників прийнято обдаровувати не тільки грішми, але найчастіше смачною їжею – коржами, цукерками, печивом та пряниками.

«Пустіть колядувать, – чую голос дівочий знадвору. Я – зирк у вікно: то не повний місяць з зоряного неба засвітив у хату перед Новим роком. В маленькім віконці, якраз напроти печі, рожевіє на морозі дівоче лице», – так описує прихід колядниць Олександр Довженко у автобіографічній повісті «Зачарована Десна».

Саме у те віконце, що напроти печі та напроти якого ми сиділи, й зазирали дівчата-колядниці.

– Пустіть колядувать! – питається ще раз.

– Співайте! – голосно одказує мати.

– Кому?

– Сашкові!

– «Молодець, Сашечко та по торгу ходив, святий вечір…» – заспівало зразу аж чотири дівки, і вже хто знав, чи то від морозу, чи такі дівчата та слова колядки у зимовий вечір, тільки спів лунає так дзвінко і гучно і світ став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило. Притулившися на лавці край вікна під рушниками, щоб не помітили дівки, я весь перетворююсь на слух.   вони тоді довго і повільно, ніби линучи в безмежну далечінь часу, на сімсот, може літ, виспівують мені талан. І безмежну далечінь часу, на сімсот, може, літ, виспівувать мені талан. І ось, вслухуючись в чарівні слова, я починаю видіти: великий молодець, ходжу я по торгу з конем серед крамарів і купців. І мушу я ніби продати коня, бо слова мої співали так: «Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь ти мене, та продам я тебе за малу ціну, за сто червінців». А кінь у яблуках, шия крута, червона стрічка в гриві, одспівує мені на вухо не продавати його і спогадати про себе. Я почуваю біля вуха його ніжні м’які губи, а слова коневі у дівчат такі, що повік пам’ятатиму: «Ой чи ти не забув, як у війську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами турки влягали, ой, да не самі турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо нас аж на тихий Дунай, до крутого берега, святий вечір…»

«Що ж мені робити? Вже коні ворожі іржуть на Дунай і ворожі стріли піють недолю мені. Тоді, розкривши широко очі, я почуваю, ніби якась сила піднімає мене з лави і виносить з хати на коня, і тут кінь мій скочив, «Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, і ні шаблі кінця, ні мене, молодця, – святий вечір…».

Потім співали другі й треті дівки. Чого тільки не чув я про себе. Там уже я і збирав війська, аж землі важко, і вибивав ворота у чужі городи, і орав поле сизими орлами, і засівав поле дрібним жемчугом, і мостив мости все тесовії, і постилав килими все шовковії, і сватав паняночку з-за Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. І лісами їхав  –  ліси шуміли. Мостами їхав – мости дзвеніли. Городами їхав – люди стрічали, поздоровляли, – святий вечір…

Потім мене переносили вже зовсім сонного на піч. Там я засинав на житі серед пісень, міцно обнімаючи за шию свого яблукатого коня. Там я давав собі слово ніколи не продавати його ні за які скарби. Так і не продав я його по сей день. Ой коню, коню, не продам я тебе. Як би часом не було мені трудно, як турки й татарва не обступали на торгу мене, не розлучуся з тобою ні за яку ціну» (Олександр Довженко, «Зачарована Десна»). У автобіографічному творі Олександр Петрович вміщує колядку, записану від своєї матері.

У грудні 1943 року, коли у вогні пожеж могла зникнути й українська національна культура, письменник знаходить вільні хвилини, щоб записувати від матері пісні в окремий зошит. Це зошит з 30 аркушів. І серед цих пісень найбільше – колядок: «Сьогодні записав од матері десять чудесних колядок і п’ять нових старих пісень. Так було приємно записувати. Просто сльози наверталися од радості і зворушення. Колядки мати наспівувала. У неї лишився чудесний слух».

Довженкова хата знову зібрала гостей, де, як і колись, зазвучали колядки з вуст представників різних поколінь. Їх розповідали і дітки з Великого Устя, і дітки з Сосниці. А Поліна Лопата ще й заспівала «Добрий вечір тобі, пане господарю…». За це вони, як і має бути, отримали гостинці. Корінні ж в’юнищани – подружжя Інна Петрівна та Григорій Миколайович Пилипенки та Ганна Миколаївна Савченко – поділилися своїми спогадами про Різдво та заспівали декілька колядок, з якими кожного року носять Звізду. Це і «Слава» – найдревніша, яку співала мати Олександра Довженка Одарка Єрмолаївна. А зміст однієї колядки співзвучний з нашим нелегким та грізним сьогоденням.

У пана Івана та один син і той у військо йде.

Його матінка у військо проводжала.

Вона проводжала та й научала:

Позаду, син мій, виривайся,

А позаду, сину, не оставайся.

А держися друга на середині,

Бо попереду війська січуть та рубають.

А позаду війська в полон забирають.

Вернись додому, милий мій синочку.

Тож,

Сійся-родися серед народу,

Віра, Надія, Любов і Згода!

Щоб в дні тривоги стояли люди

Серце при серцю, а грудь при грудях!

Хай нашої єдності вороги лякаються,

А ми дружно скажемо:

«Христос рождається!»

Діти поласували 12 різдвяними стравами, запиваючи їх смачним узваром.

Куті смачної,

Коляди гучної,

Щасливого Різдва

І на весь рік добра!

Зробивши пам’ятне фото, щасливі повернулися додому, щоб продовжуючи традиції цього дня, ніби маленькі янголятка, нести від хати до хати добро, мир і спокій, бажаючи здоров’я та довгих літ життя господарям та їх дітям.

Хай Різдво з тим завітає,

Чого серце забажає.

Хай несе у кожну хату

Щастя, радості багато.

Хай смачна кутя вам вдасться,

Хай у сім’ї панує щастя,

Щоб весела Коляда

В хату радість принесла.

Христос рождається!

Валентина МОВЧАН

Фото автора

Опубліковано у На Чернігівщині | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *