Вони надихали Шевченка

Виставка «Вони надихали Шевченка», присвячена життю та творчості Великого Кобзаря та чернігівським Музам, що зіграли певну роль у становленні Поета та Художника, створена в Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського.  

Тема жіночої долі широко представлена у багатогранній творчості Тараса Григоровича Шевченка. Створені поетом-художником жіночі образи хвилюють серця людей, викликають у них захоплення щирістю почуттів, зберігають значення ідеалу матері, сестри, нареченої та дружини.

За своє життя Тарас Шевченко багато разів закохувався, і його любили жінки, але кожного разу щось перешкоджало одруженню. Не здійснилися мрії поета про сімейне щастя, дітей і родинний затишок. Жінки для митця були джерелом натхнення, розради та дружньої підтримки, впливали на його особистість і збагатили його творчість.

Значне місце в житті Тараса Шевченка займала Варвара Миколаївна Рєпніна (1808–1891), донька колишнього малоросійського губернатора та правнучка останнього гетьмана України Кирила Григоровича Розумовського. В Яготині, куди Тарас Шевченко прибув для зняття копії з портрета князя Рєпніна, Тарас Григорович прожив майже три місяці. Про цей щасливий і плідний період свого життя він висловився в листі до Варвари Миколаївни від 7 березня 1850 року, перебуваючи на засланні: «Всі дні мого перебування колись у Яготині є і будуть для мене ряд прекрасних спогадів». Там поет читав свої поеми «Катерина», «Сліпа», ненадруковані вірші, які захоплювали присутніх. Варвара Миколаївна сприймала його поезії особливо емоційно: «Які почуття, які думки, яка краса, яке зачарування і який біль! Моє обличчя було все мокре від сліз … Це була чарівна музика, що співала мелодійні вірші на нашій красивій і виразній мові …»

Аристократка за походженням, ґрунтовно освічена, щиросердна, Варвара Миколаївна всіляко намагалася опікувати митця. Свої почуття поваги до княжни Тарас Шевченко висловив у передмові до поеми «Тризна» «9 листопада 1843 року Варварі Миколаївні Рєпніній»:

«Душі з прекрасним призначенням

Повинно любити, терпіти, страждати,

І дар Господній – натхнення

Повинно сльозами поливати …»

Варвара Рєпніна першою з Шевченкових друзів визнала його геніальність, і, полишивши мрії про особисте життя, гаряче підтримувала та допомагала в розповсюдженні його естампів «Мальовнича Україна», поширюванні літературних творів. Вона переймалася його долею під час перебування поета на засланні.

В Яготині у Тараса Григоровича склалися дружні стосунки с сестрами Псьол: Тетяною (1819–1858), Олександрою (1817–1887), та Глафірою (1823–1886). Вони народилися в сім’ї Івана Михайловича Псьола, збіднілого дворянина, який служив у канцелярії малоросійського генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського. Після смерті батьків діти залишилися сиротами. Коштом Рєпніних вони навчалися в Полтавському інституті шляхетних дівчат, літо проводили в маєтку князя. Під впливом поезій Тараса Шевченка Олександра, маючи літературний хист, почала писати вірші, які вирізнялися сердечністю і мелодійністю. Її поезія «Свячена вода» особливо подобалася Тарасу Григоровичу. В листі до Варвари Рєпніної, він попросив прислати йому цей твір.

Двадцятирічна Глафіра Іванівна, вихованка, подруга та названа сестра Варвари Рєпніної, відзначалася особливою витонченістю та обдарованістю, прекрасно малювала. На цю молоду аматорку звернув увагу Тарас Шевченко, давав їй професійні поради. Серед її робіт – начерки портретів Тараса Шевченка та Миколи Гоголя, малюнки на релігійну тему. Портрети Варвари Миколаїівни та Варвари Олексіївни Рєпніних, виконані олійними фарбами, зберігаються в Національному музеї Тараса Шевченка. Згадуючи на засланні цих жінок Тарас Григорович назвав їх «яготинськими анахоретками».

У Седневі, де бували у своїх родичів Варвара Рєпніна та сестри Псьол, Тарас Шевченко плідно працював у 1846-1847 роках. Тоді ж побував і в сусідньому селі Бігач Городнянського повіту, маєтку князя Миколи Івановича Кейкуатова (1806–1865), який запросив художника написати портрет його дружини Катерини Федорівни (1827-1848), «молодої гарної княгині». У березні 1847 року Тарас Григорович написав  її портрет, який став одним з кращих в його художній спадщині.

Глибокий слід в житті поета залишила Ганна Іванівна Закревська (1822–1857), уроджена Заславська. Вона отримала від батька маєтності в селі Орлівка Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. До Березової Рудки, Пирятинського повіту Полтавської губернії, маєтку подружжя Закревських, Тарас Шевченко приїхав на замовлення господарів написати їхні портрети. Своїми темно-синіми очими «Ганна вродлива» остаточно полонила серце художника. Деякі дослідники висловлюють думку, що на жодному з шевченкових портретів «немає такого повного, трагічного, душевного життя очей, такого променистого погляду, як на портреті Ганни Іванівни Закревської». Цю жінку Тарас Григорович згадував на засланні, присвятивши їй  два вірші.

Довгі роки Тарас Шевченко підтримував дружні стосунки з Надією Василівною Тарновською (1820–1891), сестрою Василя Васильовича-старшого. Влітку 1845 року вони зустрілися в селі Потоки Київської губернії, одному з маєтків Григорія Степановича Тарновського, де Тарас Григорович гостював два тижні. 28 серпня вони хрестили дочку диякона місцевої Преображенської церкви Говядовського. В метричній книзі було зроблено відповідний запис: «Тарас Григорович Шевченко, художник Санкт-Петербурзької Академії мистецтв, і Надія Василівна Тарновська, дівиця, дочка титулярного радника».

Художник зобразив Надію Василівну на акварелі «Комора в Потоках».

Дізнавшись про арешт поета у 1847 році, Надія Василівна разом із дружиною брата Людмилою Володимирівною сховали всі папери, листи, малюнки  Тараса Шевченка у скриньку та закопали в саду. Пізніше вона передала їх своєму небожу Василю Васильовичу Тарновському – молодшому, який став відомим колекціонером.

Подорожуючи востаннє Україною, Тарас Шевченко відвідав Качанівку, залишив у сімейному альбомі Тарновських віршовані рядки, які ймовірно, присвятив Надії Василівні.

«І стежечка, де ти ходила,

колючим терном поросла,

1859 року, 21 серпня».

В останні роки життя поета Надія Василівна входила до кола його петербурзьких друзів. Їй поет присвятив вірші «Кума моя і я…», «Н.Т.» подарував останнє видання «Кобзаря» з автографом: «Моїй любій єдиній кумасі Надежді Василівні Тарновській. Кум Т.Шевченко» та офорт «Старець на кладовищі».

2 грудня 1860 року Надія Василівна провідала хворого Тараса Шевченка. Він слабував, майже не виходив з дому, але запевнив друзів, що «колядувати хоч рачки вилізе до куми».

Повернувшись із заслання до Санкт-Петербурга  Тарас Григорович відчував страшну самотність, його переслідувало бажання мати сім’ю, дітей, створити дім. Він мріяв про щастя з простою дівчиною, яка б зрозуміла та покохала його.

Навесні 1860 року йому трапилася Ликера Полусмак (1840–1917), уродженка села Липів Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії, колишня кріпачка поміщика Миколи Яковича Макарова, відпущена ним на волю. Вона служила покоївкою у його сестри Варвари Яківни Карташевської, в домі якої в Санкт-Петербурзі вперше і побачив цю дівчину в українському народному вбранні. Вона йому сподобалася, адже співпадала з його ідеалом жінки: людина з народу, сирота, «середнього зросту, кароока, кругловида, рот маленький, уста пишні, коралеві, коса густа, темно-русява, плечі широкі круглі, постать гарна, стан гучний, тонкий». Захопившись нею, освідчився їй в коханні та запропонував одружитися. Ликера прийняла пропозицію Тараса Григоровича. Тарас Шевченко написав олівцем її портрет. Але згодом, після певних непорозумінь, у відносинах дівчина йому відмовила. Тяжко переживаючи свою останню драму, Тарас Шевченко написав:

«Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розтилався;

Та недосвіт передсвітом

В садочок укрався

Потоптав веселі квіти

Побив…Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!»

Минуло багато років, перш ніж Ликерія Полусмак, у заміжжі Яковлева, усвідомила те, що насправді втратила. Спокутуючи свою провину перед Тарасом Шевченком, вона переїхала до Канева, щоб бути ближче до його могили. Там 1917 року завершилося життя його останньої музи.

Звертаючись до створених Тарасом Шевченком жіночих образів, глибше усвідомлюєш його багатогранну натуру, відкриваєш психологізм його характеру. Класик української літератури, тонкий знавець шевченкової лірики Максим Тадейович Рильський писав: «Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання й жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу».

6 березня 2017 року, презентуючи виставку в Чернігівському історичному музеї імені Василя Тарновського перед студентами Чернігівського медичного коледжу виступили її автори – співробітники музею Світлана Половнікова та Наталія Самохіна.

Наталія САМОХІНА, завідувачка науково-освітнім відділом Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського

Опубліковано у Присвяти | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *