Сьогодні, в День скорбо́ти і вшанува́ння па́м’яті жертв війни́, не можна не згадати двох справжніх соколів – однокласників 1909 року народження з Бондарівки, що на Сосниччині – Олексія Гнатовича Руденка (Олексу Десняка) (17 березня 1909 – 25 травня 1942) та Тимофія Прокоповича Хандогу (22 червня 1909 – 28 грудня 2004) .
Вшановуючи пам’ять Олекси Десняка, що загинув на війні, Тимофій Прокопович, почесний піонер Бондарівської восьмирічки імені свого однокласника, був постійним бажаним гостем не тільки в рідній школі, а й у селі та районі. Адже земляки відчували постійну суттєву допомогу багаторічного очільника Головгазу Мінжитлокомунгоспу республіки.
Тривалий час єдиний на всю Сосниччину радгосп носив ім’я Олекси Десняка. Стабільно працююче господарство розвивало інфраструктуру сіл Бутівки, Бондарівки та інших, що входили до складу Бутівської сільської ради. Багато школярів навчалося в Бутівській і Бондарівській восьмирічках, а потім ЗОШ І-ІІ ступенів. У Бутівці була своя дільнична лікарня.
За останні 24 роки не стало на Сосниччині радгоспу та школи імені Олекси Десняки, у Бутівці вже немає дільничної лікарні, скоро закриють школу, а в самій Бондарівці зникли батьківські хати, в яких народилися відомий український письменник і військовий журналіст Олекса Десняк та Герой – визволитель від нацистського поневолення, організатор вітчизняної газифікації, що багато років представляв Україну в ООН у справах газифікації та газопостачання Тимофій Хандога.
У 2009 році, до 100-річчя від дня народження, невдалою була спроба мати в Сосниці вулицю з ім’ям Тимофія Хандоги. Однак, того ж року в Києві на будинку по бульвару Лесі Українки, 14, в якому з 1965 по 2004 рік жив Тимофій Хандога, встановили мармурову меморіальну дошку, а ім’я Тимофія Хандоги присвоїли пришкільному парку села Військове Солонянського району Дніпропетровської області.
Дуже прикро, що вже, навіть, після прийняття відомих законів про декомунізацію у районі не можуть визначитися з подальшою долею Алеї, на якій передбачалося розміщення нами виготовлених за погодженням з районною та селищною радою мармурових пам’ятних дощок із зображеннями найбільш відомих вихідців із Сосниччини, в тому числі Олекси Десняка та Тимофія Хандоги. https://chz.org.ua/chy-bude-aleya-herojiv-i-slavy-sosnychchyny/
Що відбувається з пам’яттю у наших земляків сучасного Сосницького району, які так наполегливо не бажають вшановувати пам’ять, найбільш відомих вихідців з Сосниччини, в тому числі й Олекси Десняка та Тимофія Хандоги? – це запитання мені доводиться досить чути досить часто.
Адже па́м’ять – психічний процес, який полягає в закріпленні, збереженні та наступному відтворенні минулого досвіду, дає можливість його повторного застосування в життєдіяльності людини. У психології пам’яттю позначають комплекс пізнавальних здібностей і вищих психічних функцій по накопиченню, збереженню та відтворення знань і навичок. Пам’ять в різних формах і видах притаманна всім вищим істотам. Найбільш розвинений рівень пам’яті характерний для людини. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC’%D1%8F%D1%82%D1%8C
Мабуть на порозі великих змін земляки забули про все, а також й те, як Марко Федорович Полторацький (28 квітня 1729 – 24 квітня 1795) та Опанас Филимонович Шафонський (24 грудня 1740 – 8 квітня 1811) доклали чимало зусиль, щоб саме Сосниця була центром повіту, а Борис Васильович Іваненко (20 жовтня 1933 – 13 березня 2008) разом з Юлією Іполитівною Солнцевою (7 серпня 1901 – 29 жовтня 1989) відстояли відновлення Сосницького району в 1965 році.
А якими сучасними були віршовані думки Тимофія Хандоги!
Олексій ОРЄХОВИЧ
Фото автора
Велика Батьківщина починається з Малої. Не зможе людина щиро полюбити Вітчизну, свій народ, якщо вона не любитиме своїх батьків, родину; своє село, місто і своїх односельців. А люблячи, пишатиметься ними і матиме власну гідність. І тому надзвичайно важливо, щоб кожен мешканець села, селища чи міста найперше знав правдиву історії того краю, де він народився, де живуть його батьки, де вперше його босі ноги торкнулися рідної землі. Тож при перейменуванні та найменуванні назв поселень і вулиць насамперед має бути врахована історична обставина, пам’ять земляків, що своєю працею та діяльністю досягли успіхів у житті, стали відомими в Україні і світі. А вже потім може йти мова про інших видатних осіб. Як би ми не шанували Тараса Григоровича Шевченка, але якщо в поселенні є вулиця його імені і в той же час немає ніякої пам’яті комусь із тих (хоч і менш видатних в Україні), хто народився тут, то це ганьба. Адже, якщо дитина знає, що в тому поселенні, де вона народилася, також народилася чи жила якась видатна людина, то куди б вона не поїхала, вона завжди гордо підніматиме чоло, знаючи, що вона не з якогось захалустя, а з місця, де народився, скажімо, Олександр Довженко, Григорій Кочур, Григорій Верьовка чи Тимофій Хандога. А тому і її мрія досягти успіхів у житті буде твердішою та впевненішою. Світлої пам’яті Іван Михайлович Корбач часто повторював, що мені важливо, аби мене пам’ятали в Березному.
Соромно чути про те, що в Сосниці після зміни керівництва району не можуть визначитися з долею Алеї. Адже це не просто якась там алея, а ціла низка проектів соціально-економічного розвитку району, що започатковується відкриттям Алеї.
Автор зробив дуже влучну характеристику ситуації з пам’яттю у наших земляків на МАЛІЙ БАТЬКІВЩИНІ, які свідомо чи ні , але фактично намагаються зупинити процес подальшого розвитку району.