Довженко і Берлін

100 років тому, а саме 6 лютого 1922 року, Олександр Довженко вперше опинився у Берліні. Потрапив він туди із Варшави, де з 1921 року працював завідувачем загальним відділом Повноважного представництва УРСР у Польщі. У Берліні ж він почав працювати секретарем генерального консульства УРСР.

Через деякий час він звільнився з консульства та вступив до приватного училища професора Віллі Єккеля, де навчався до липня 1923 року. Збулась його давня мрія – навчатися на художника.

Але у Єккеля Довженко навчався офіційно – з дозволу і матеріальної підтримки ЦК КП(б)У. А до того він використовував будь-яку нагоду повчитися.

Відразу по приїзді до Берліна він зустрівся з художником – емігрантом з України Миколою Петровичем Глущенком. Скоро вони затоваришували, і Олександр Петрович часто відвідував художню майстерню. «Частий гість у моїй майстерні, він завжди приходив дуже рано і залишався до пізньої пори. Спочатку він дуже уважно спостерігав за тим, як я працюю, потім встановлював свій мольберт і сам починав малювати. Він безперервно займався теорією і практикою живопису і дуже бажав поглибити свої знання і вдосконалювати практичні навички,» – згадував Микола Петрович. [1, с.12]

Тоді ж, у 1922 році, Глущенко написав великий портрет Довженка, а також, за свідченням дослідника Миколи Куценка, і портрет його тодішньої дружини Варвари Крилової, котра працювала у торгпредстві.

Забігаючи наперед, скажу, що пізніше Микола Глущенко був завербований радянською розвідкою і діяв під псевдонімом «Ярема». І діяв доволі успішно: роздобув цінну науково-технічну інформацію оборонного характеру – таємні креслення на 205 видів військової техніки, зокрема авіаційних моторів для винищувачів – та сприяв залученню до розвідувальної роботи кількох впливових зарубіжних діячів.

Існує версія, що саме Олександр Довженко безпосередньо був причетний до його вербування під час роботи у Берліні. Сам Глущенко у статті «Спогад про друга» писав, що спілкування з Довженком вплинуло на рішення повернутись до України, але пізніше, у 1930 році, коли митці зустрілись вдруге, тепер у Парижі, де Олександр Петрович демонстрував свої фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля»: «Жива Україна, живі люди з їх грандіозними планами перетворення життя постали переді мною. Тоді я зрозумів, що мій життєвий шлях має бути назавжди пов’язаний з Батьківщиною. Довженко розкрив мені очі, і я попросив дозволу повернутись на Україну». [5, с. 165]

І повернувся. І продовжував працювати таємним агентом спецслужб, і спілкувався з Олександром Довженком, і стежив за ним, і писав донесення, які збереглися у архівах.

Не треба забувати, що Микола Глущенко в першу чергу був і залишається талановитим художником, одним з найвідоміших художників України. Твори його зберігаються в музеях України, Франції, США, Канади, Італії. І нині мають високу вартість.

У Берліні Олександр Петрович був вільним слухачем академії мистецтв, відвідував усі художні виставки, познайомився багатьма відомими на той час митцями:

Генріхом Цілле, художником, графіком та фотографом, який зображав неприглядні сторони життя бідняків, робітників і безробітних в середовищі їх існування;

Кете Кольвіц, художницею, графіком і скульптором, ктра теж зображала життя пригноблених; найвідоміший її цикл графічних робіт «Повстання ткачів» за п’єсою Гауптмана «Ткачі», що мають промовисті назви «Нужда» «Смерть жінки-матері» «Штурм»;

Отто Нагелем, живописцем і графіком, організатором та керівником Німецької академії мистецтв і Товариства допомоги художникам;

Георгом Гроссом, художником, що був відомий зокрема своїми соціально-політичними карикатурами і картинами берлінського життя 1920-х років. З ним Олександр Довженко особливо здружився, іноді вони разом малювали.

На виставках студентів художніх шкіл уперше були виставлені і роботи Олександра Довженка. На них звернув увагу професор державної найвищої школи образотворчих мистецтв Гергард Янеш, котрий рекомендував Довженка у відомій галереї «Каспер». Цей же професор влаштував Олександра Петровича у приватну школу експресіоніста Віллі Єккеля. Студент сумлінно трудився, малював протягом 4-5 годин кожного дня, жадібно вбирав знання.

Познайомився він також зі скульптором Олександром Архипенком, котрий змолоду залишив Україну і вже більше до неї не повернувся. Олександр Довженко якось відвідав виставку Архипенка, а той запросив його до своєї студії. Сашка дійсно захопили роботи скульптора-новатора, який першим почав працювати з «порожнечею», включаючи «діри» та певним чином вигнуті площини до своїх композицій. Також він звертався до образу жінки – його оголені жіночі торси – сама досконалість. Завдяки впливу Архипенка у фільмі Довженка «Земля» вперше (і востаннє) з’являється оголена жіноча натура.

Як бачимо, Олександр Довженко був дуже активним, комунікативним, цілеспрямованим і явно талановитим художником-початківцем, якого підтримували відомі німецькі митці. І це не може не вражати.

В цей же період відбувся дебют Сашка-карикатуриста. Його перші роботи були надруковані в журналі українських комуністів США «Молот», що виходив у Нью-Йорку за редакцією Миколи Тарновського.

Знайомство з творчістю вищеназваних митців вплинуло на подальшу творчість Довженка-карикатуриста (Георг Гросс) та Довженка-режисера (Олександр Архипенко, Віллі Єккель, Кете Кольвіц – порівняйте роботу Кольвіц «Хліба» та кадр з фільму Довженка «Земля»).

В подальшому Олександр Довженко прославився і увійшов у історію як геніальний кінорежисер, але Довженко-художник присутній у всіх його фільмах, недаремно їх порівнювали з полотнами великих митців.

Щодо самого кіно. Як свідчить його колега Дмитро Капка, кіно тоді ще Довженка не цікавило, хоча на перегляди кінофільмів вони ходили, зокрема Дмитро згадує фільм «Лукреція Борджіа». Цікаво, що перегляд фільму супроводжувався кіномаскарадом, в якому брали участь актори в костюмах своїх історичних героїв-персонажів.

У Берліні Довженко познайомився також з багатьма режисерами і акторами. Зокрема, з Паулем Вегенером, Полою Негрі, Астою Нільсен, яка жила тоді з актором Григорієм Хмарою, емігрантом-українцем. Олександр Петрович часто відвідував її салон і, кажуть, що нерідко дарував гостям Асти їх портрети, написані ним тут же.

Олександр Довженко покинув Берлін у липні 1923 року, повернувся до Радянського Союзу і вже у серпні влаштувався на роботу до газети «Вісті ВУЦВК» художником-карикатуристом. А потім став будувати кар’єру кінорежисера. І вже у цій іпостасі він знову відвідав Берлін.

Це сталося в 1929 році. На той час Довженко вже три роки працював на Одеській кінофабриці. На екрани вийшли його поетичні фільми «Звенигора» та «Арсенал» – і мистецький світ заговорив про нього як про талановитого, незвичайного майстра з самобутньою творчою манерою. Тож вищеназвані стрічки і демонструвались у Берліні на промисловій виставці.

У липні 1930 року режисер приїхав до Берліна вже з новою дружиною Юлією Солнцевою. В цей приїзд Олександр Довженко зустрівся зі старими друзями-художниками. Так, Кете Кольвіц подарувала йому альбом своїх малюнків з особистою присвятою.

Та цієї поїздки могло не бути, адже існує Висновок відділу політконтролю ДПУ УСРР про відмову О.П. Довженкові та Ю.І. Солнцевій у закордонному відрядженні від 12 квітня 1930 року. Причиною відмови була дискусія про фільм «Земля», який дехто називав контрреволюційним і націоналістичним, та побоюванням, що «Довженко с распростертыми объятьями будет принят за кордоном, где попытаются его соответствующим образом использовать. Есть опасения, что обратно Довженко может не вернуться…» [2, с. 171]

Але поїздка відбулась. Метою її було вивчення і опанування нової на той час техніки звукового кіно та придбання відповідної апаратури. Як писав голова правління ВУФКУ Воробйов: «Цю справу треба розв’язати якомога скоріше у зв’язку з тим, що за місяць, приблизно, доведеться демонструвати в Берліні новий фільм Довженка «Земля», навколо якого треба створити відповідну думку й цим піднести авторитет української кінематографії на закордонному ринкові». [2, с. 173]

Та все ж це була остання поїздка Довженка до Німеччини та і за кордон взагалі.

Про перебування Олександра Довженка у Берліні нині нагадує пам’ятна дошка на будинку на Бісмаркштрасе, де мешкав Олександр Довженко у 1922 – 1923 роках, встановлена у 2009 році.

Використана література:

  1. Кінорежисер світової слави. Збірник статей. Упорядник Л.Брюховецька. – Київ: Видавництво Логос, 2013 – -216 с.
  2. Олександр Довженко. Документи і матеріали спецслужб: зб. Архів. Док.: в 2-х т./ передм., упоряд., комент., прим. Р.В. Росляка; вступ ст. С.В. Тримбача, Р.В. Росляка. – Київ: Видавництво Ліра-К, 2021. Т.1.1919 – 1940рр.750 с.
  3. М.В. Куценко «Сторінки життя і творчості О.П.Довженка», Київ : Видавництво «Дніпро»– 1975. – 344 с.
  4. С. Тримбач. Олександр Довженко: Загибель богів. Ідентифікація автора в національному часо-просторі. – Вінниця: Видавництво Глобус-Прес, 2007. – 800с.
  5. Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – Київ: Видавництво «Дніпро», 1973 – 720 с.

Оксана ПЛИТНИК, головна зберігачка фондів Сосницького літературно-меморіального музею Олександра Довженка

Опубліковано у Видатні земляки | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

1 коментар до Довженко і Берлін

  1. Анатолій Пінчук коментує:

    ДОВЖЕНКО.
    Все ближче і ближче до ПРАВДИ про Олександра Довженка. А то 30 років незалежної України повторювались комуністичні легенди про Довженка!
    Не так давно я теж опублікував свої власні історичні розвідки про Довженка, що і пропоную читачам сайту:
    ДЕСНОЮ ЗАЧАРОВАНИЙ, МОСКВОЮ ЗАВЕРБОВАНИЙ…
    7 Жовтня, 2021

    Почитав вітальне слово Ярослава Ороса на адресу ювіляра Вадима Скуратовського («Могутній сіверянин»), і теж віншую сього поважного, мудрого чоловіка, але мене не лишила байдужим фраза автора, кинута, ніби ненароком, про Сашка-продажного… Я теж багато думав про цього чоловіка, і хочу переповісти дещо з життєпису мистця…

    Олександр Довженко – той самий колишній учитель та боєць армії УНР, якого наприкінці 1919 року арештувала Волинська ЧК. Таких тоді стріляли на місці, але його завербували і влаштували викладачем історії та географії у школу червоних старшин у Житомирі. В квітні 1920 року був прийнятий до лав Комуністичної партії більшовиків України та призначений завідувачем Житомирської партійної школи.
    Потім працював секретарем відділу Київського губнаросвіти, комісаром театру ім. Тараса Шевченка, завідувачем відділу мистецтв у Києві. В квітні 1921 року його викликали до Харкова – столиці УРСР – та відрядили до Варшави завідувати канцелярією українського радянського представництва – він уже дипломат!
    На початку лютого 1922 року переведений на роботу в Берлін секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР. В квітні того ж року отримав дозвіл від властей на проживання в Німеччині і переїхав до Берліна, де навчався понад рік у приватній художній школі за рахунок Наркомосвіти УРСР.
    В 1923 році, уже в представництві СССР в Берліні, одружився з Варварою Криловою, з якою мав стосунки ще з 1917-го. Але прожили вони недовго, до 1928 року…
    В серпні 1923-го Довженко відізваний в Україну, до Харкова, де працював публіцистом та художником у газеті, став відомим у театральних колах, зацікавився кіно, і в 1926-му переїхав до Одеси, на кінофабрику. Саме в Одесі в кінорежисера Довженка з’явилось нове захоплення, «Олеся» – Єлєна Чєрнова, актриса-москвичка. Та через 5 місяців вона залишила його та повернулась до Москви (де в неї залишився чоловік та дитина)… Натомість невінчаною дружиною Довженка стала на сім років молодша за нього теж актриса-москвичка Юлія Солнцєва (справжнє прізвище Пєрєсвєтова), яку він згодом зробив кінорежисером (вона «одружилась» з ним лише за рік до його смерті, мабуть, щоб успадкувати майно).
    Правда, всі 28 років життя з ним вона справно писала на нього доноси до органів державної безпеки (тоді це було не дивина, згадайте дружину поета Володимира Сосюри, агентку КГБ Марію Данілову)… Навесні 1933 року (перед Голодомором!) за наказом Сталіна Довженка викликали до Москви, і він назавжди покинув Україну…
    В квітні 1934 року він написав листа Сталіну. Як писала тоді партійна преса, Сталін прийняв його «… ровно чєрєз двадцать чєтирє часа послє того, как пісьмо било опущєно в почтовий ящік». Потім – квартира в Москві, персональне авто (з водієм), ордєн Лєніна (березень 1935), державна дача в Пєрєдєлкіно, пізніше нічні прогулянки зі Сталіном біля Крємля – особистий друг (духівник) Сталіна…
    В 1941 році – перша Сталінська премія I ступеня – (100 000 рублів) та звання полковника. 1943 рік – нагороджений ордєном Красного Знамєні. 1949-й – отримав другу Сталінську премію II ступеня – (50 000 рублів, таку ж премію отримала і кінорежисер Юлія Солнцєва (Пєрєсвєтова). В 1954-му нагороджений ордєном Трудового Красного Знамєні, в 1959-му – Лєнінська премія (посмертно).
    Зумисно нічого не коментую… Розумному – досить.
    P.S.
    У 1994 році з нагоди століття з дня народження режисера Указом президента України Л. Кучми була заснована Державна премія в галузі кінематографії імені О. Довженка. У тому ж році Указом президента України Л. Кучми створено «Національний центр Олександра Довженка».
    2012-го в Новій Каховці, в міському парку відпочинку біля Дніпра відкрито пам’ятник Олександру Довженку (президент В. Януковіч).
    У вересні 2020 року, в День селища, в Сосниці відкрито пам’ятник Олександрові Довженку (президент В. Зєлєнскій).
    Мені цікаво: а третій та п’ятий президенти знали – ХТО є ХТО?!
    Анатолій Пінчук
    Прочитано: 766

    Джерело: http://hvilya.com/news/culture/desnoyu-zacharovanyj-moskvoyu-zaverbovanyj.html

Залишити відповідь до Анатолій Пінчук Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.