В останній вихідний місяця, 30 червня, традиційно зібрались переселенці біля каплички на колишньому цвинтарі в селі Новий Глибів.
На зустрічі булиприсутні народний депутат України І скликання, з січня 1990 по травень 1991 року голова Чернігівської обласної ради народних депутатів, генеральний директор Української корпорації зоотехнічного і ветеринарного постачання «Укрзооветпромпостач», заслужений працівник сільського господарства України, лауреат державної премії України в галузі науки і техніки Василь Трохимович Лісовенко з дружиною Катериною Василівною Кузьменко – Лісовенко, котра про виселені придніпровські села пише книгу з назвою «Загублена придніпровська цивілізація. Історія. Людські долі», уривок з якої пропонується відвідувачам земляцького сайту:
«… Життя на селі не стало легше і після війни. Через 18 років– рукотворна катастрофа знищила багато сіл. Переселення та затоплення глибівських земель водами Дніпра перетворили прекрасні місця у гниле Київське море. Тільки кляті вороги могли відняти у людей їх село, землю, долю, але історичну пам’ять ніхто не зітре.
Якщо хочете знати, який справжній патріотизм, якщо хочете побачити патріота української землі, то приїжджайте на зустріч переселенців із затоплених сіл, які поминають не лише рідних, які пішли у вічність, а поминають свої села як щось найрідніше, що завжди знаходиться не біля серця, а у самому серці.
Земля для нас єдина і вічна – це наш всесвіт, наша душа. У тяжкі хвилини люди кажуть: «Я погано почуваюсь, ніби земля вибита з під ніг». У переселенців навічно вибили її з-під ніг, відібрали землю, знищили, затопивши рукотворним морем. Ми беремо енергетичну силу найперше від рідної землі, бо з нею пов’язані своєю пуповиною. В народі кажуть, що де б не жив, а тягне туди, де пуповина зарита. Так і вони приїжджають на свої святі місця, туди, де жили з діда-прадіда. Сюди з’їжджаються переселенці, як пташки, що летять до рідного гнізда весною, з пораненими серцями та з підбитими крилами.
Ці люди живуть в полоні вічної ностальгії, що передалась їхнім дітям, онукам і правнукам. Ні вони ні їхні майбутні покоління ніколи не забудуть ті трагічні події, що відірвали їх від отчого дому, так важливо в житті кожної людини, а особливо у селі. Бездумною діяльністю побудови рукотворних морів позбавили їх батьківщини, навіть після війни люди поверталися у свої домівки чи двори, а вони вже п’ятдесят років без отчого дому. Переселенці, вигнані з рідних місць живуть теплими та ніжними спогадами про своє село, яке назавжди навічно залишилося у їхньому серці. Їм хочеться своєю полум’яною душею обійняти його, весь край, їм хочеться повірити, що це затяжний сон, а не страшна реальність. Вони плачуть за своєю рідною землею, оселями, і їхні серця залишилися там.
Про це ми повинні знати, щоб ніколи не повторилось подібне.
Давайте воскресимо затоплені села у нашій уяві, побачимо якими вони були, дізнаємося, які там люди жили. Вони заслуговують нашої пошани, уваги та співчуття. Ми почуємо розповіді свідків тих страшних експериментів».
Для тих хто злякався негоди, що вирувала в кінці червня на Чернігівщині, наступна зустріч відбудеться 26 серпня, в переддення храмового дня в Новому Глибові.
Володимир ЙОВЕНКО