Літо – колір щастя

Мабуть, кожен відчує різницю у словах з відомої естрадної пісні : «Я їду додому, до себе додому» і тим, що творилося в мене на душі у той час, коли мені потрібно було їхати до лікарні. Мене переповнювали сум, тривога. Та коли я вслухалася в текст пісні, яка звучала з радіоприймача під час чергової  поїздки до обласної лікарні: «Літо – колір щастя», то зрозуміла, що не все так і погано.

Так, дійсно, літо – це пора довгоочікуваних відпусток, які проводить хто, як хоче: засмагаючи  на морі, роблячи євроремонт в будинку і т.д. А особисто я цей час провела в лікарні, лише з деякими проміжками перепочинку. Та за те зрозуміла дуже важливу річ: я не самотня, я потрібна своїй родині, друзям. Вони за мене хвилюються, вони мене підтримують.

Існує прислів’я: «Утопаючий хапається за соломинку». Можливо, це в деякій мірі стосується мене. Бо саме в отих проміжках часу перепочинку від лікарняного ліжка я змогла відвідати Вінницю (звідки привезла досить багато краєзнавчого матеріалу для роботи гуртка), Батурин, Мену, Ніжин, Велику Загорівку, Борзну, Довженків музей у Сосниці, районну бібліотеку, редакцію «Вістей Сосниччини», традиційно завітати на Кулішеве свято та інше. Ось такі творчі зустрічі, нові знайомства, відвідування цікавих місць збагачує нашу духовність і, в деякій мірі, є основою мого життя.

З Ольгою Степанівною Анцибор, борзнянською письменницею, керівником мистецького об’єднання та любителів книг «ЛітЕра», представником Борзнянського відділення Чернігівського земляцтва, ми познайомилися 21 травня 2016 року на творчому вечорі митця з села Велика Доч Вадима Івановича Іванюка, завдячуючи нашому з ним наставнику, поетесі з села Високе Ніні Тимофіївні Василенко. Згодом від Ольги Степанівни був телефонний дзвінок (до речі, телефонували і Вадим Іванюк, і Володимир Леміш, голова Борзнянського відділення Чернігівського земляцтва) і, дякуючи за мою статтю про те свято, яка була розміщена Олексієм Орєховичем на офіційному сайті Чернігівського земляцтва та надрукована на шпальтах «Вістей Сосниччини», запропонувала зустрітися для обговорення планів дальшої співпраці.

І ось тепла зустріч у селі Велика Загорівка Борзнянського району. Були розмови про творчі особисті плани Ольги Степанівни, про роботу «ЛітЕри, про майбутню зустріч з членами літературно-творчого об’єднання «Убідь», яке діє при Сосницькій централізованій районній бібліотеці для дорослих.

Авторка передала для газети «Вісті Сосниччини» свої творчі роботи, серед них і оповідання про вічні проблеми людства, які особливо подобаються жіноцтву, для друку їх в рубриці «Полісяночка». З деякими з них уважний читач міг уже змогу познайомитися.

Переглядаючи бібліотечку з книжок письменників рідного краю, зібрану Ольгою Степанівною, я дізналася про творчість Світлани Ілляшенко (Лани Мостової), яка народилася 28 червня 1964 року в селі Поділ Срібнянського району. А з 1982 року живе та працює в Борзні. Має декілька поетичних збірок: «Весна невтрачена твоя» (2012), «Бджілка-трудівниця» (2012), «Цветокнадежды» (2014), «Мить життя» (2014).

Хто сильний духом, той перемага

Біду і зраду, біль і самоту,

Не гнеться від безсилля, хоч страждає,

Запам’ятай цю істину просту. (Лана Мостова)

Світлана Станіславівна Матвієнко народилася 22 вересня 1970 року в селі Тростянка Борзнянського району. Навчалася в Ніжинському культосвітньому училищі. Працювала в Коропській районній бібліотеці, потім в рідному селі. З 2003 року знову в колективі Коропської ЦБС. Друкується в місцевих газетах і альманахах РТК «Первоцвіти Коропщини». Є куратором двох творчих літературних клубів, що діють при Коропській ЦБС: жіночого «Росинка» та юнацького «Ровесник». Має три поетичні збірки: «Уже не літо. Іще не осінь» (2010), «Осіння жінка в мідному літі» (2015), «Посередині долі» (2016).

Для нас «за так» сходить щоденно сонце,

І гонить хмарку шустрий вітерець,

Жартує дощик, стукає в віконце,

І не вривається ні в кого з них терпець.

Земля нам родить хліб і ще й до хліба,

Життя наповнить світ дивами з див,

Немов благає, щоб жили щасливо,

Це ж просто так. Аби лиш захотів.

А що людина? Що то є людина?

Хоч я її ні в чому не виню…

Бажаю розібратись: що первинно

І що додасть життєвого вогню? (Світлана Матвієнко)

Потім ми зробили невеличку оглядову екскурсію селом, яке в моїй пам’яті ще з студентських років, коли ми з батьком приїздили сюди по яблука у великий сад. За традицією вшанували пам’ять загиблих воїнів Другої світової та АТО.

Ось так і завершилась моя зустріч з митцем рідного краю, співцем кохання – Ольгою Любистком (її творчий псевдонім).

Ой любисток, трава зелена,

Ароматом тремким п’янить.

Ти коханням війнув на мене

І заполонив на мить. (Ольга Любисток)

dscn2202_660x510

dscn2198_660x776

Є на світі прекрасна країна,

Де мій дід народився і я,

Батьківщина моя – Україна,

Славна, вільна, квітуча земля.

Мова лагідна в нас, солов’їна,

Як джерельце дзвінкої краси.

Під вікном кучерява калина

Хилить віти важкі від роси.

В полі – жита колосся налите,

В лісі – сосни й могутні дуби.

А в колисці – дитятко сповите.

Хай воно не зазнає журби.

Як зазнала її Україна,

Що стогнала під гнітом чужим.

Вороги шматували їй спину,

Потішались над горем людським.

Не схилити її на коліна,

Не зганьбили священне ім’я,

Неповторна моя Україно,

Я люблю тебе, земле моя! (Ольга Анцибор, «Моя Україна»)

Того разу я не проминула нагоди заглянути до «Ганниної Пустині».

Якось дивно виходить: познайомила нас Ніна Тимофіївна Василенко з села Високе, а живемо ми всі троє у Великих селах – Велика Доч Вадим Іванюк, Велика Загорівка Ольга Анцибор, Велике Устя Валентина Мовчан. Виходить ніби своєрідна формула, я б сказала формула щастя, розшифрувати яку спроможне не кожен:

Високе = Велика Доч + Велика Загорівка + Велике Устя

Друга нагода побувати в «Ганниній Пустині» випала мені 9 серпня в День Святого Пантелеймона. Тут проходили урочистості з нагоди наближення 25-річниці від Дня Незалежності України та 197-річниці від дня народження відомого українського письменника, історика, перекладача, етнографа, вірного сина своєї Вітчизни, палкого патріота країни Пантелеймона Олександровича Куліша. На це дійство з’їхалося багато гостей. Відбулося покладання квітів на могили Пантелеймона Куліша, його дружини – Ганни Барвінок та її брата – Василя Білозерського. Було відправлено літургію. Свято відкрив директор заповідника Юрій Блоха. Виступали керманичі району, від делегації з міста Шостки Сумської області, місця, де народився митець, слово мала поетеса Євгенія Гончаренко. Концертну програму продовжили самодіяльні колективи сільських будинків культури Борзнянського району з Носелівки, Оленівки, Сидорівки, Берестрвця та Іванівки. Усіх зачарував спів дуету Романа Кизюна та Анатолія Пустовойта. Лунали пісні про Україну, про батьків, про красу рідного краю та любов до нього. Поезії Лесі Оленівської та свої, уривки з нової книги про Батурин читала член Національної спілки письменників України Алла Топчій.

У виступі Ніни Василенко прозвучала поезія «Нелегко бути Кулішем».

Це так непросто – бути Кулішем,

Іти до істини крізь терни і незгоди,

Виводить в світ і прозою, і віршем

Думки стійкі непогасимі зроду.

Непросто справді бути Кулішем,

Його в минулий час не загорнути.

Поет, прозаїк, публіцист, а ще –

Історик і етнограф – як збагнути?

Хтось скаже: «Розпорошував таланти».

Та ні – себе потроху всім епохам роздавав.

Нас не розділять з ним ні час, ні грати,

Ні сонне марево, ні зблиски всіх заграв.

Бо в нім жила звичайна незвичайність,

А думи його йшли попереду епохи.

В них визрівала істина і справжність.

Він провідник,  –  а з ним його тривоги.

Його підносили, цькували й таврували,

А він у пошуках боровся й борсався.

Слова й ідеї в ньому завше вирували,

Він амбіційний. Він несхитний – не здавався,

Він мужність мав творити серед насмішок,

Нести в собі і гідність й біль свою,

В багнищі літ шукає, любить, пише.

Напружений й нервовий, як в бою.

Його думки навіки в світ засіли,

І в Петербурзі, і в Мотронівці він свій.

Серед негод й незгод знаходить  в собі сили

Долать байдужість, йти в неспокій віковий.

Та ні, не відділився він від світу

На схилі літ. Покликав час утому,

А «Пустинь Ганнина», цей хутір став всім світом,

Тут Він і Ганна, і всепрощення. Він вдома.

Ось так непросто бути Кулішем.

І слава, й забуття – та знов до нього.

Солодкий щем, немов гіркий «дюшес».

В цілий світ і грішного й земного.

Та все ж непросто бути Кулішем,

Буть «всевидющим» і не ладить з світом.

Від наших днів і вчинків аташе

Іде до нас серпневим теплим цвітом. (Ніна Василенко, зб. «На побачення»)

Крім того, всі бажаючі мали можливість пройтися липовими алеями, якими ходили колись закохані Панько та Олександра. Відвідати музей з переглядом новоствореної експозиції про Івана Плюща, який, як неодноразово наголошували на святі у своїх виступах очільники, одним з перших стояв у витоків заснування цього заповідника – культурного осередку не лише Борзнянщини, а і всієї України. Цікавими є і виставки рушників та книг про Пантелеймона Куліша, особливо місцевої авторки, яка нині проживає в місті Кременчук, Ольги Андріївни Пилипчук. Багато з-під її пера вийшло поетичних творів про нього. Зокрема у збірочці «На гостину до Куліша» поетка закликає:

Завітаймо, вкраїнці, до того коша,

Де, мов золото, житечко родить.

Відсвяткуймо гуртом святий день Куліша –

Із минулих століть він виходить… (що ми і зробили і робимо – авт.)

Можна було помолитися в капличці Святого Панталимона, посидіти у альтанці та помилуватися  різнобарв’ям запашних квітів. Цього дня діяла виставка дитячих доробок та продавалися солодощі.

Не знаю, як хто, а в мене вже стало доброю традицією кожного року відвідувати це святе місце.

Хочу також подякувати за книги  Вадиму Іванюку «Збірка віршів від Левка Бідного», «Моя надія не вмирає», «Спогади про великодочинський футбол колишніх гравців…», сосницьких поетів Петра Макаренка «Ще дечому дивуюсь» та Ніни Поди «Ніщо на землі не проходить безслідно» з дарчими підписами, подаровані мені у цей період.

Також хочу подякувати голові нашого Сосницького відділення Олексію Орєховичу за підтримку всіх моїх починань і таке гарне розміщення моїх матеріалів на земляцькому сайті..

Мабуть, правдиві є слова з пісні: «Літо – колір щастя». Хоча кожен своє щастя бачить по-своєму.

dscn2303_660x495

dscn2317_660x495

dscn2318_660x495

dscn2319_660x495

dscn2321_660x655

dscn2322_660x452

dscn2323_660x557

dscn2324_660x563

dscn2326_660x607

dscn2327_660x501

dscn2328_660x588

Валентина МОВЧАН

Опубліковано у На Чернігівщині, У відділенях | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.