Чорнобильська трагедія… Ось уже 31 рік дзвони Чорнобиля стукають в наші серця, змушують нас зупинитись і озирнутись у той страшний 1986 …
31 рік минув відтоді, а пам’ять наша зберігає все до найменших подробиць, бо надто вражаючими та болючими були ті подробиці. Скільки зламаних доль? Скільки сиріт, що втратили батьків, скільки ненароджених дітей, скільки нових хвороб? Чорнобиль – це 35 тисяч забраних життів, це мільйони людей, які постраждали від радіації. Це виведена з господарського обігу частина території України – сільськогосподарські землі, лісові масиви та водойми – мертва зона, «зона відчуження» в 2712 кв. км.
Щороку 14 грудня країна вшановує всіх учасників ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС, а врятований світ – найкращий пам’ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. В усіх містах і селах України пам’ять про загиблих та померлих героїв вшановують хвилиною мовчання.
Виступаючи в цей скорботний день перед ліквідаторами наслідків катастрофи чи перед школярами, завжди розповідаю про свого друга дитинства, простого сусідського хлопчину напівсироту Василя Соболевського з села Антонівка Варвинського району, що виріс і став справжнім патріотом, добровільно відправившись у саме пекло рятувати рідну землю від страшного лиха. Його вже давно немає серед нас, «мирний» атом відібрав у нього життя через кілька років після катастрофи, як і в тисяч інших ліквідаторів. І хоч Чорнобильський пил опадає на наші роки, ми, живі свідки тих трагічних подій, усе пам’ятаємо. Та не тільки пам’ятаємо, а й розповідаємо своїм дітям та онукам про ті смертоносні вибухи, які сповістили весь світ про трагедію століття, про початок відліку нового часу для нас – болісного, гіркого, печального. І, звичайно, про героїв-ліквідаторів.
А Василю Соболевському присвятила кілька віршів, і ось один із них:
ВАСЬКА УЖЕ НЕМАЄ
Нема Васька – героя моїх віршів,
І друга вірного дитинства днів.
Ось так подумала, і день погіршав:
Зіщулився, насупився, змарнів.
А що він знав, і що в житті він бачив,
Безбатченко? І бідна вся рідня.
Хоч був він жвавим, чемним, не ледачим,
Та хто сиріт від бід охороня?
Васька брати: Петро, Грицько, Микола,
Та ще одна сестра була – Марія.
І вдосталь їсти не було ніколи,
То ж знала я, про що Василько мріяв.
Одні штанці, через плече підтяжка
Також єдина, щоб не загубив.
Завжди був босим – і гасать не важко,
Та й хто б йому взувачку ту купив?
В морози люті мо’ сидів і вдома,
А зрідка чуні ноги берегли
(Точнісінько, як і в Миколи Сома),–
Вони в пошані у селян були.
Васько підріс, знайшов свою дорогу,
Він мав сім’ю і працював давно,
І мати відчувала вже підмогу,
Та не минуло лихо все одно.
Зірвавсь Чорнобиль. Кратер без упину
Зловісно смерть із себе викидав
На дитсадки, на матір і дитину,
На ліс, на поле, на ріку й на став.
Не міг Василь відсидітися вдома,
З героями пожежу переміг.
А потім – доза, далі – незнайома
Хвороба, подолать яку не зміг.
Проклята радіація душила,
А він її горілкою кропив.
Та смерть здолать йому було несила,
Хоча б Василь усе майно пропив.
Посвідчення чорнобильців, буває,
Показують, хто байдики десь бив.
За ними пільги кожен вибиває
Чорнобильські, яких не заробив.
А наш Василь давно вже спочиває,
І над могилою сивіють полини,
Та небо тужить за Васьком безкрає.
Загинув він, хоч не було війни.
Надія КОЛЬЦОВА