Про Українку з Великої Букви

Вчора, 19 лютого, почула російськомовного (від народження) українця, що у зв’язку з агресією Російської Федерації – він принципово перейде у всіх сферах життя на українську мову.

Вчора також почула промову Президента України Володимира Зеленського на 58-й Мюнхенській конференції з питань безпеки українською мовою і була приємно вражена зміною його риторики стосовно української мови та її значення у боротьбі з «дружнім» сусідом.

Для мене особисто – українська мова завжди була тотожна Україні, Батьківщині, свободі. «Какаяразніца» – це особиста участь у триваючій війні на стороні ворога. Своїми ж руками – «словами» представники «какаяразніца» затягують зашморг на власній слободі, українській ідентичності та праві вибору шляху розвитку нашої країни.

Принагідно, хочу нагадати, що боротьба за «власне і невід’ємне» почалася не у 2014, а триває як мінімум декілька століть.

На відновленому фото до цієї публікації, одна з найяскравіших представниць споконвічної боротьби. Хто ж вона?

«Це Вона – перша жінка націоналістка, видавець, журналістка, науковець-академік, водночас письменниця-новатор та меценат.

Це Вона вже в 12 років написала своє перше оповідання, а в 17 перекладала статті суспільно-політичної проблематики з французької та німецької мов, маючи переклад за могутній засіб розвитку рідної мови.

Це Вона рятувала автентичну українську вишивку лиштвою та занизуванням від брокарівського червоно-чорного хрестика, вперше видаючи «Український народний орнамент» (1876) у рік заборони українського слова.

Це Вона, всупереч забороні, 1903 року на відкритті пам’ятника Івану Котляревському говорила українською мовою.

Це Вона серед чотирьох українських делегатів у Санкт-Петербурзі домагалася від московського прем’єра Сергія Вітте скасувати заборону на український друк.

Це Вона 1907 року підписала заяву міністрові освіти з вимогою дозволити навчання українською мовою (І. Денисюк, Т. Скрипка. Дворянське гніздо Косачів. Львів, 1999, с. 18).

Це Вона, вже за борців за «вселюдські ідеали» – большевиків, огорнула погруддя Тараса Шевченка синьо-жовтим стягом, який зі злости скинув чекіст Крамаренко на діл, а Вона, піднявши прапор, голосно крикнула: «Ганьба Крамаренкові!» (Л. Дрофань. «І правду й боротьбу благословити». Олена Пчілка в сучасному прочитанні, с. 209).

Це Вона протиставила себе «толерантним українцям», що бичували її за справедливу критику шовіністичного жидівства в журналі «Рідний край»: «Між тими ж,,,ми, що живуть на Україні, не тільки хижії стяжателі, визискувачі, а і все те, що виходить в поступову інтелігенцію, – не хоче знати українства, з презирством дивиться на наші національні прикмети, починаючи з такої значної, як мова, і стає в ряди пануючої нації, росіян…» (Олена Пчілка. Викинуті українці. К., 2006, с. 46-47).

Це Вона дає відповідь на теперішню чергову кризу в мово – та державотворенні: «Як же воно так сталось? Дуже просто: ще дуже мало серед української людности (не тільки серед темної, а й серед освіченої) свідомих українців, – свідомих свого національного прихилля, права й обов’язку. Страшенно мало навіть і в свідомих наших людей – ретельности, завзяття в просуванню до своєї мети” («Викинуті українці», с. 191).

Це Вона, виховуючи своїх шістьох дітей, керувалася передусім національною потребою: «щоб не виростали вони перевертнями, щоб звикли шанувати своє, рідне» (І. Денисюк, с. 22-23).

Це Вона вперше у світі, даючи псевдонім рідній дитині – Леся Українка – маніфестувала любов до поневоленого краю та національну окремішність.

Це Вона, ставши родоначальницею дитячої літератури, видавала єдиний український дитячий журнал «Молода Україна» в Російській імперії, підписуючись найтепліше: «Бабуся» (Ірина Щукіна).

Це Вона створила образи жінок-героїнь, а не знедолених селянок і зарюмсаних покриток, проклавши цей шлях ліплення сильної жінки в літературі для своєї доньки Лесі Українки.

Це вона мала композиторські здібності, пишучи музику до народних слів (І. Денисюк, с. 17).

Це вона запровадила нашийне намисто, обізване тепер англізмом чокер (буквально «душитель»).

Це вона створила розсипи слів мистецтво, променистий, палкий, нестяма та інше, і особливо важливе для нас ПЕРЕМОЖЕЦЬ.

Це Вона була родюча, як земля, і кусюча, як бджола.

Це Вона усім життям довела, що інфекція лібералізму шкідливіша за відкритого ворога, тому була для більшости незручною і небезпечною».

«НЕ ЧУЖИМИ, А НАШИМИ РУКАМИ НАС УБИВАЮТЬ» (Олена Пчілка): 90 років без Неї (Виступ на закритті ХХ Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика). Ірина Фаріон.

Це Вона – Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач (в дівоцтві Драгоманова) у свої 16 років у 1865 році.

Станіслава МЕЛЬНИК-ОРЄХОВИЧ

Опубліковано у Українська мова. Додати до закладок постійне посилання.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.