Усе починається з малого

Сьогодні, 22 червня, минуло 75 літ як на нашу землю напали фашистські загарбники. Саме цього дня ми продовжили роботу акції, розпочату ще в лютому. Автопробіг місцями вічної слави під загальною назвою «Це потрібно не мертвим, це потрібно живим» передбачає зупинки біля пам’ятників загиблим у роки Другої світової війни та покладання до їх підніжжя квітів.

Цього разу ми мали прекрасну нагоду зустрітися з письменником рідного краю, ветераном педагогічної праці Григорієм Пастернаком – мешканцем села Шаболтасівка, що є батьківщиною багатьох членів столичного Чернігівського земляцтва, в тому числі і голови Сосницького відділення Олексія Орєховича.

DSCN1898_660x495

На земляцькому сайті у публікації «Пам’яті села Зелений Гай» від 2 грудня 2011 року Олексій Федорович з великим болем згадував про трагедію поселення, що «загубилося в лісі» та 10 березня 1943 року вщент було спалене загоном карателів. Тоді було знищено 168 жителів, половина з них діти до 12-ти років.

Разом з Григорієм Семеновичем ми побували на місці цієї страшної трагедії тих років – в уже неіснуючому селі Зелений Гай, яке відоме ще й як хутір Боєць, Новгород-Сіверського району.

DSCN1917_660x711

DSCN1904_660x495  DSCN1924_660x495

Ці події так чи інакше перегукуються з Великоустівською трагедією Сосницького району, в якому карателі спалили 24-х односельців.

Григорій Пастернак пригадав, як він зі своїми вихованцями приїздив сюди на велосипедах і розповів нам дещо про ці події. Нині тут багато вінків. Це свідчить про те, що пам’ять людська не убієнна. Та все рівно руку вандалізму відчув на собі і цей меморіал, на якому жінка-мати, яка, на жаль вже без голови, прихилила до себе дитятко та намагається захистити його від всепожираючої сили вогню, який нищить усе на своєму шляху, не шкодуючи навіть життів таких безневинних кровинок, як і великоустівських Валь, Толь і Васильків.

Звичайно ж, ці події не залишилися поза увагою талановитого митця. Григорій Семенович не один десяток своїх віршів присвятив цій страшній  темі. Ці твори перегукуються із сучасними подіями на сході України. Деякі з них автор прочитав.

Квіти життя

У буремнім краю

Мак червоний розцвів

І сльозинку свою

В надвечір’я зронив.

О, не плачу я, ні,  –

Гірко схлипує мак,  –

То ридає в мені

Синьоокий юнак.

Де гірськії орли,

Біла хата моя,

Там у дружбі жили

Тато, мама і я.

Я бродив по росі

Тих гірських полонин.

Мамі заздрили всі,

Що чудовий я син.

В смерековім раю

І кохання зустрів.

І Марічку свою

Ніжно, ніжно любив.

Де гірська ріка

Рвучко хвилі жене,

Її ніжна рука

Обнімала мене.

Дотик лагідних рук,

Звабність трепетних губ,

Довга чорна коса,

І казкова краса.

В наших мріях – сім’я,

Та нависла війна,

І кохана моя

Залишилась одна.

Куля серце сумне

Обпекла, обпекла…

Поховали мене

У гаю край села.

Ліг навіки спочить,

Диким маком поріс.

А Марічка мовчить

І не бачить цих сліз.

А ромашка мала,

Та, що поряд цвіла,

Як почула його,

Тиху річ повела.

Я не вірила, ні,

Що тебе вже нема,

Та на коси мені

Впала сива зима.

Журавлині ключі,

Болем зранений птах.

Я блукала вночі

У полях і садах.

Він живий, десь він є…

Ось і зранений слід…

Раптом серце моє

Стало зимним, як лід.

Любий, милий, знайшла!

Глянь: Марічка твоя.

Розцвіла, розцвіла

Наша мрія – сім’я.

І вони обнялись,

В поцілунку злились…

А берізка-сестра

Стала мокра від сліз.

 

Солдатські вдови

Так ніхто не кохав,

Як солдатськії вдови.

Так ніхто не чекав

І роки, і віки.

А ми – діти війни,

А ми – діти любові

Уклоняємось вам,

Сивочолі жінки.

Та жорстока війна

Ваших милих забрала,

Похоронками впала

На дівочі літа…

Ви не вірили їм,

Все чекали, чекали,

Бо любов ваша вічна,

Єдина, свята.

Почуття зберегли,

Ви були однолюбки,

Ви життя прожили

У чеканні своє.

Дорогі матері,

Сивокрилі голубки,

Хай зозуля в саду

Вам сто літ накує.

Нам же також пригадалися трагічні події, які сталися в Корюківці, Срібному Чернігівської області, Новій Слободі Сумської області. Ці місця були нами відвідані. А ще  з однойменної книги поетеси Ольги Андріївни Пилипчук, уродженки села Мотронівки, що на Борзнянщині, а нині жительки міста Кременчук, яку вона нам переслала, ми дізналися про трагедію, що трапилася  в селі Копище на Житомирщині, де 13 липня 1943 року було спалено карателями 2887 мирних жителів, в тому числі 1347 дітей.

Також того дня живі квіти, а це – червоні маки, які нині рясно зацвіли в нашому краї і є символом пам’яті жертв усіх війн, були покладені до обелісків сіл Орлівка та Лоска Новгород-Сіверського  району. Бо це ще і кров загиблих, котра піднімається до нас із землі, та, перетворившись на криваві квіти маку, просить нас молитися за упокій їхніх душ. На грудях же учасників акції були прикріплені символічні червоні мачинки, бо це ще алюзія кривавого сліду  від кулі, що передає страждання та смерть.

DSCN1942_660x495

DSCN1941_660x680

DSCN1944_660x495

DSCN1948_660x495

Ця поїздка запам’ятається ще й тим, що ми мали змогу напитися життєдайної води з Маркелевої  криниці, що в селі Орлівка, саме з якої і бере свій початок улюблена багатьма сосничанами річка Убідь.

DSCN1939_660x495

DSCN1927_660x495

DSCN1926_660x495

DSCN1929_660x495

DSCN1936_660x495

А це так і є насправді, бо ж недаремно літературно-мистецьке об’єднання талановитих представників Довженкового краю носить просту та таку дорогу серцю назву – «Убідь». А скільки лишень прекрасних віршів, пісень про неї вони склали! І серед них Григорій Пастернак.

Лісове джерело

Лісове джерело,

Прохолода, блакить,

Сонця ніжне тепло

І струмочок дзвенить.

І водиця, як скло,

Чиста, світла така…

Лісове джерело

Вдалину утіка.

Між кущів, між беріз,

Де шумить верболіз

І шовкова трава,

Що за мить ожива.

Там русалка мала

Воду п’є з джерела.

То русалка – краса.

В неї довга коса

Темне хмари крило

Тріпотить в вишині.

Лісове джерело,

Посміхнися мені.

 

Пісня про Убідь

Розкривають вічки

Зорі золоті.

Я несу до річки

Почуття святі.

Швидкоплинна Убідь

Мріє уві сні:

Любить чи не любить,

Ти скажи мені.

Я дівчина-горлиця,

Сосничаночка.

Він до мене горнеться

І мовчить ріка.

З милим я залишуся,

Убідь ще не спить.

Не кажи матусі,

Бо буде сварить.

Величаві сосни ці,

Ніжна сон-трава,

В серці ожива.

Рідна моя Убідь

Мріє уві сні:

Любить чи не любить,

Ти скажи мені.

Так, дійсно, все велике бере початок з малого: зі струмочка – річка, а з букетика польових квітів на могилі воїна – вселюдська шана та пам’ять. І, звичайно, віриться, що, як говориться в народі, з Божою допомогою ці прекрасні творіння Григорія Семеновича Пастернака об’єднаються в одну чудову книжечку та в недалекому майбутньому на світ з’явиться перша, така довгоочікувана збірочка поезій нашого земляка.

Валентина МОВЧАН

Опубліковано у Вшанування пам'яті, На Чернігівщині | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.