Невже наші душі зачерствіли?

Людська пам’ять не досконала. Що здається невмирущим сьогодні, завтра тускніє, а за місяць іде в небуття. Жахи війни в Афганістані відійшли в минуле, час стер із народної пам’яті імена тисяч героїв. Теперішня війна на Сході України нагадала: самопожертви солдат не повинні зникати з суспільної пам’яті. Інакше суспільство не цінуватиме свободи, тому житиме в рабстві. На жаль, слабка морально держава та слабкі матеріально громадські організації наразі не здатні забезпечити масовану інформаційну підтримку, щоб змогти донести до свідомості кожного громадянина України просту річ: сьогодні, як і 25 років тому, знову хтось помер за нас. І ми йому винні.

Де безсила держава, там всесильна людина. Це довів нічим досі особливим не визначний громадянин України Анатолій Соляник, уродженець села Миколаївка Менського району, що на Чернігівщині, прикордонник, воїн-інтернаціоналіст, що до 1989 року служив у частині 2066 Пянджського прикордонного загону 2-ї мотоманеврової групи в провінціях Тахар і Кундуз Республіки Афганістан. Минулого року Анатолію Солянику, вже інваліду та батьку трьох дітей, потрапила до рук книга «Окликом з вічності», де йдеться про українців, що загинули в Афганістані. Його увагу привернула розповідь про рядового Олександра Новікова, також прикордонника, який служив у Хорогському прикордонному загоні, в Таджикистані, нагородженому орденом Червоної Зірки (посмертно). Загін, в якому Олександр Новіков виконував обов’язки механіка БТР, повертався з бойового завдання, коли поблизу кишлака Калай-Хумб їх раптом накрили вогнем: загін потрапив в засідку. БТР зупинився, екіпаж почав обстріл вогневих позицій моджахедів, прикриваючи собою піхотинців-побратимів. Пряме попадання в БТР гранатомета звалило машину в річку, що протікала поблизу. Це було 25 квітня 1985 року.

Здавалося, війна породжує безліч подібних трагічних випадків. Особливість цього – в безіменності героя, його забутті всіма без виключення. Батьки Олександра Новікова померли, а з ними померла і пам’ять про людину. Нікому не було справи до 21-річного хлопця, який кликав вогонь на себе, чим зберіг життя, десяткам інших, які зараз, може, ростять внуків та радіють життю. Без рідні – отже, приречений на небуття. З цим Анатолій Соляник миритися не хотів.

2190041

2190042

2190073

2190050

2190051

27 листопада 2014 року в спеціалізованій загальноосвітній школі I-III ступенів №127 м. Києва, де Олександр Новіков вчився, Анатолій Соляник, у присутності своїх побратимів із Восьмої афганської сотні та школярів урочисто відкрив Меморіальну дошку ім. Олександра Новікова. В образі цього, конкретного солдата втілився чи не кожен воїн-інтернаціоналіст. «Я був шокований, коли, звернувшись за допомогою до відповідних громадських організацій, в результаті отримав порожні нулі. Невже наші душі так зачерствіли? Що з нами трапилось, люди?» – риторично запитує Анатолій Соляник.

Відкрити меморіальну дошку в нашій країні, як виявилось, непросто. Треба було зібрати величезну кількість дозволів, паперів, оббивати пороги численних інстанцій… Та мети досягнуто: дошка встановлена, учні, а через них і їх батьки будуть пам’ятати про видатних випускників школи №127, що поклав життя за побратимів і батьківщину.

«Солдат, який віддає життя, заслуговує на належне вшанування. І хай інші беруть приклад, роблять те, що їм належить робити. Якщо проста людина, як от я, батько трьох дітей, інвалід, може це робити, то чому ж вони цього не можуть?» – говорить ініціатор та натхненних Меморіальної дошки.

2190045

Відкриттям меморіальної дошки Анатолій Соляник досягнув одразу кількох цілей. Перша – вшанував пам’ять загиблого воїна-афганця та, через нього, і пам’ять інших солдатів, які воювали на чужій землі за тогочасну спільну ідею. Друга – довів, що ентузіазм однієї людини здатен робити те, чого інколи не спроможні зробити громадські організації та органи влади. Третя – дав нащадкам наочне нагадування про ті буремні часи, які так бюолюче перегукуються з сучасністю, чим, можливо, заклав не в одного школяра відчуття відповідальності перед воїнами, які воюють за них.

2190047

Анатолій Соляник сподівається, що його ініціатива буде підтримана. Та в будь-якому випадку, активіст продовжуватиме робити те, що, як він переконаний, повинен: нагадувати суспільству, що без відданих хлопцями життів, тоді чи тепер, можливо, не було б і нас сьогоднішніх.

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий похмурий граніт,

Їх кров залишилась, де скелі й пустеля,

А гори від крові слов’янської ситі.

Не можна забути суворої днини,

Зітхають тополі і ранки імлисті,

У матері серце болить щохвилини,

І сльози не сохнуть на листі.

В роках немов вогники впалі,

Афганські події у серці течуть,

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий, похмурий граніт.

Наплакалась мати-Вкраїна, доволі!

Кажу, щоб почув увесь світ.

Володимир НАБОК, с. Величківка Менського району

Фото Володимира ЗАЇКИ, «Урядовй кур’єр»

Опубліковано у Інше. Додати до закладок постійне посилання.

1 коментар до Невже наші душі зачерствіли?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.