На вкраїнськім, вселюдськім полі
Український іде да Вінчі.
Андрй Малишко
Велич кожного міста визначається не географічним розташуванням і кількістю населення, а тією роллю, яку воно відіграло в історії свого народу. За сучасною класифікацією, Глухів належить до категорії малих міст. Проте це – одне з найдавніших міст на Сіверщині (північно-східній частині) України, де відбувалися найважливіші події українськогодержавотворення.
Час зародження Глухова губиться десь у глибині століть. Перші писемні згадки вказують, безперечно, не на дату його заснування, а вже на період активного розвитку. Найдостовірніша перша згадка про Глухів як про місто Чернігівського князівства зустрічається в Іпатіївському літописі за 13-14 грудня 1152 року. Тут, зокрема, читаємо про похід суздальського князя Юрія Долгорукого з синами та ростовцями проти Великого князя київського Ізяслава Мстиславовича: «І поідоша на В’ятич і взяша їх; також на Мценськ, да на Спаш, да на Глухов, ту же і сташа. Біля Глухова військо поповнилось дружиною Новгород-Cіверського князя Святослава Ольговича, котрому належало місто, і великою чисельністю половців». Отже, як видно з літописної інформації, уже на той час місто було надійним місцем для схованки nf могло розмістити досить велике військо.
Також варто зауважити, що першу згадку про Сосницю за 1234 рік (тобто через 82 роки пізніше згадки про Глухів) знаходимо в тому ж таки Іпатіївському літописі. Тут, зокрема, читаємо, що князі Данило Романович Галицький і Володимир Рюрикович «Поидоста Чернигову… остуда же поидоша кленячи землю, поимаша грады многы по Десне, ту же взяша и Хоробор, и Сосницю…».
Непрямі історичні джерела (церковна література) згадують місто під 992-м роком, коли було створено Чернігівську єпархію і Глухів увійшов до її складу. Якщо це відповідає дійсності, то 992-й рік теж не є роком заснування міста, адже, щоб будь-який населений пункт виріс до міста, потрібен певний час.
Проте найважливіше значення для з’ясування давньої історії міста мають археологічні дослідження. Знахідки груболіпної кераміки пізньозарубинецької культури II-III ст. н.е. по вул. Валовій та пров. Пожежному, київської культури III-V ст. н.е. по вул. Красна гірка, колочинської культури V-VІІ ст. н.е. на березі Павлівського озера говорять про безперервний розвиток Глухова від невеликого поселення до міста, яке у давньоруський час вже мало значні розміри. Тут проходили торгівельні шляхи сіверян із полянами, древлянами, в’ятичами, радимичами, угро-фінами.
У другій половині XIVст. місто потрапило під владу Великого князівства Литовського. Страшне лихо – «чорна смерть» – спіткало глухівчан у 1352 році, про що літопис писав: «… у Глухові ж тоді ні одна людина не залишилась, всі ізомроша…».
До Московської держави глухівські землі відійшли 1503 р., а подальші складні польсько-російські відносини призвели до того, що місто неодноразово переходило з-під влади короля під владу царя. Але вже у 1618 р. за умовами Деулінського перемир’я Глухів увійшов до складу Польщі як прикордонне місто. Саме тоді йому і «пожалували» Маґдебургське право.
З початком Хмельниччини у 1648 р. формується Глухівська козацька сотня, яка згодом увійшла до складу Ніжинського полку. Упродовж 1663-1665 рр. існував окремий Глухівський полк.
У березні 1669 р. гетьман Дем’ян Многогрішний уклав із Москвою «Глухівські статті», які значною мірою забезпечили автономні права України. Саме в цей час у Глухові Данило Туптало посідаючи посаду ігумена Глухівського Петропавлівського монастиря (1694-1697), активно працював над третьою частиною своїх відомих «Четьї-Міней». Завершив їх Данило Туптало (Дмитро Ростовський) у 1705 році, коли вже був митрополитом у Ростові.
На початку XVIII століття місто опинилося у вирі найважливіших історичних подій, пов’язаних із Північною війною (1700-1721 рр.). 6 листопада 1708 року після падіння Батурина Глухів став столицею гетьманської та Лівобережної України. Так започаткувався «Глухівський період» історії України, який тривав упродовж 1708-1782 років. Місто стає резиденцією гетьманів Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), Данила Апостола (1727-1734 рр.), Кирила Розумовського (1750-1764 рр.), місцеперебуванням першої Малоросійської колегії (1722-1727 рр.), правління Гетьманського уряду (1734-1750 рр.) і другої Малоросійської колегії (1764-1782 рр.).
Набувши статусу столиці Гетьманщини, Глухів у XVIIIст. перетворився у політичний центр України. У ньому розмістилася Генеральна військова канцелярія разом із іншими вищими урядовими установами. Водночас Глухів став центром розвитку ідеології українського державотворення. Саме тут наказний гетьман Павло Полуботок відстоював права та вольності українського народу, а щоденники генеральних канцеляристів Миколи Ханенка «Діаріуш або Журнал» (записи першої половини 1722 р.), «Щоденник генерального хорунжого Миколи Ханенка» (1727-1731 рр.; 1742-1753 рр.), Якова Маркевича, Пилипа Борзаківського, Павла Ладинського, багатотомні щоденники-хроніки невідомих авторів стали новою формою літописання та вираження національного патріотизму.
З історією міста пов’язані імена перекладача Генеральної військової канцелярії Семена Дівовича, автора віршованого діалогу «Розмова Великороси з Малоросією», членів другої Малоросійської колегії українського філософа, просвітника-демократа Якова Козельського та Петра Симоновського, автора «Краткого описания о козацком малороссийском народе и о военных его делах» (1765), у якому в дусі української державності подано загальний огляд історії України Козацько-гетьманської доби до 1750 року.
У XVIIIстолітті місто стало культурним центром України. У ньому були створені перший аматорський і професійний театри. У 1730 р. розпочалося навчання в Глухівській музично-співацькій школі, де здобули початкову музичну освіту видатні діячі світової музичної культури, основоположники духового хорового співу XVIIIст., композитори Максима Березовський та Дмитро Бортнянський. Існують непрямі свідчення, що в школі навчався та співав Григорій Сковорода.
12 березня 1874 року було ухвалене рішення про заснування в Глухові учительського інституту з трьохрічним терміном навчання, що здійснював підготовку вчителів для міських училищ Чернігівської та Полтавської губерній. Факт створення Глухівського учительського інституту зафіксовано у «Циркулярі по управлінню Київським навчальним округом» №8 від серпня 1874 року, 21 вересня 1874 року відбулося офіційне відкриття Глухівського учительського інституту. До інституту приймали лише чоловіків, які закінчили учительські або духовні семінарії чи гімназії. У 1877 році було завершено обладнання власного інститутського будинку. Завдяки турботі родини Терещенків у його приміщенні було відкрито домову церкву Св. Дмитра Ростовського Чудотворця.
До 1917 року тут одержали освіту відомі письменники, діячі науки і культури, зокрема: російський письменник, академік Сергій Миколайович Сергєєв-Ценський; український письменник і педагог Степан Васильович Васильченко, російський письменник Ілля Самсонович Шкапа; білоруський поет, перекладач і публіцист Янка Журба (Іван Якович Івашин), всесвітньо відомий кінорежисер, автор «Зачарованої Десни» Олександр Петрович Довженко; доктор філологічних наук, професор Павло Андрійович Расторгуєв; відомий археолог і етнограф Іван Спиридонович Абрамов; доктор педагогічних наук, професор Сергій Григорович Шаповаленко; доктор хімічних наук, академік НАНУ, професор Федір Данилович Овчаренко та інші.
Історія міста золотими літерами вписала у своє сьогодення імена відомих меценатів, діячів науки, культури та мистецтв: родину українських промисловців і меценатів Терещенків, художників Антона Лосенка, Миколи Мурашка, Георгія Нарбута, Костянтина Ломикіна, поета Володимира Нарбута, композитора Юрія Шапоріна, істориків Дмитра і Петра Дорошенків, Віктора Романовського, Федора Уманця, Федора Ернста, Миколи Василенка, астрофізика Йосипа Шкловського, народної артистки України Ади Роговцевої.
Останнім часом все помітнішим стає інтерес до історичного минулого міста, відкриваються маловідоміраніше сторінки історії, які збагачують нас новими знаннями власного минулого. Помічено, що протягом останніх років молодь усе більше звертає увагу на життєвий шлях видатних людей, що є цілком закономірно, оскільки біографії видатних людей завжди були і є прикладом для наслідування. Сьогодні особливо важливо, щоб підростаюче покоління виховувалось на зразках життя і діяльності кращих представників нації, серед яких особливе місце посідає геній українства О.П.Довженко.
Довженкознавці свідчать, що сім’я батьків майбутнього кінорежисера мала славний родовід. Рід Довженків ніколи не був кріпаками, належав до козацького стану, а на Чернігівщину предок Довженків Карпо переселився з Полтавщини ще у XVIII столітті. У Карпа був син Григорій, у Григорія – Тарас, який мав багато синів, що їх у Сосниці по-вуличному величали Тарасовичами, а серед них – і Семен, дід Олександра, а в Семена – Петро і Самійло, відповідно, батько й дядько Олександра Петровича.
Сам Олександр Петрович підкреслював у «Автобіографії», як занепав під російським пануванням його козацький рід, втративши все – навіть уміння читати. Дід Семен ще був письменним, а батько – Петро Семенович і мати – Дарина Єрмолаївна були вже були не письменні. Саме тому Петро Довженко твердо постановив: будь-якою ціною «вивчити свого сина на пана», тобто дати освіту.
Донедавна більшість авторів монографій та підручників, торкаючись шкільного періоду життя Довженка, услід за ним повторювали, що той навчався у Сосницькій початковій, а згодом у вищій початковій школі. Проте Лідія та Віталій Пригоровські, в матеріалах статті «Олександр Довженко: «Навчання давалось мені легко» на підставах аналізу офіційних джерел, зокрема «Отчета Сосницкого уездного земства по народному образованию за 1903 год» і «Памятной книжки Киевского учебного округа на 1909/1910 год» відзначають, що назвою першої було – «Первое городское приходское училище», другої «Трехклассное …», потім «Четырехкласное городское училище». Сьогодні це приміщення належить Сосницькому сільськогосподарському технікуму бухгалтерського обліку.
У повісті «Зачарована Десна» Олександр Довженко розповідає про свою першу зустріч з учителем Леонтієм Созоновичем Опанасенком (тоді вони один одному не сподобалися). Сашко сприйняв Леонтія Опанасенка величезним сердитим паном, а той назвав свого майбутнього вихованця «не развитым», адже хлопчик не міг сказати, як звали батька. Проте в училищі, куди прийшов навчатися Сашко, вони обидва швидко порозумілися. Леонтій Опанасенко виявився мудрим учителем, а Сашко – здібним, допитливим учнем. Саме Леонтій Опанасенко пізніше переконав батька здібного школяра, що Сашко має після закінчення Сосницького міського чотирикласного двокомплектного училища обов’язково здобути вищу освіту. Варто зауважити, що училище за високий рівень знань, які воно давало випускникам, у народі називали Сосницькою академією.
Глухівський учительський інститут у колишній столиці українських гетьманів Дем’яна Многогрішного, Павла Полуботка і Кирила Розумовського вирізнявся серед інших навчальних закладів тим, що в ньому давали стипендію у сто двадцять карбованців на рік. З одного боку, саме «погоня за стипендією, тобто за можливістю вчитися», і привела сюди в 1911 році юного Довженка, з іншого – це був чи не єдиний вищий навчальний заклад на всю північно-східну Україну, куди міг вступити виходець із нижчих суспільних верств.
Сам Сашко мав надто багато планів на майбутнє: «Та загалом мої мрії у виборі майбутньої професії літали десь у сфері архітектури, живопису, мореплавства далекого плавання, розведення риб і учителювання. Можливо, що учителювання я тільки примислюю зараз до моїх тодішніх прагнень, бо воно було єдиним, чого я тоді досяг».
Олександр Довженко успішно склав вступні екзамени і став студентом, не маючи повних шістнадцяти років, – наймолодшим серед першокурсників, які здебільшого були людьми статечними, «… з п’ятирічним і навіть десятирічним учительським стажем (народних шкіл), мали вже по тридцять чи й по тридцять два роки». Конкурс до інституту був неймовірно високий: на тридцять місць подали аж триста заяв.
Зачитуючи список зарахованих до інституту, тодішніййого директор Григоревський відзначав: «Обращает на себя внимание работа по русской литературе на тему, взятую у Николая Васильевича Гоголя, – «Выходя из мягких юношеских лет в суровое ожесточенное мужество, забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте на дороге, не подымете потом». Тема трудная, но раскрыта глубоко и, я бы сказал, талантливо. Написал эту работу самый молодой из поступающих, которого мы принимаем в институт, Довженко Александр Петрович».
Значно скромніше про цю подію Олександр Довженко напише у жовтні 1949 року в листі до глухівчанки Ярини Андріївни Коваль, яка в часи навчання Довженка була ще гімназисткою: «На вступних екзаменах в 1911 р. у нас був письмовий твір на літературну тему… Я його, очевидно, написав, Ярино Андріївно, якщо і не зовсім блискуче, то, в усякому разі, старанно, не шкодуючи чорнила».
Дотепний, жвавий хлопець, чуйний товариш, здібний карикатурист, прекрасний декламатор – таким його і запам’ятали товариші по навчанню. Так, у листі А.С.Тарасенко (теж колишньої гімназистки) до своєї знайомої у Глухові Є.Ф.Пашкевич від 18 лютого 1972 року, що знаходиться в архівному фонді музею Глухівського національного педагогічного університету імені Олександра Довженка читаємо: « С Довженко А. я была знакома… Прибыл на экзамены для поступления в институт в белой ситцевой рубашке домашнего покроя, с несвежим воротником со смугами в пыльную погоду… Экзамены в институт паренек выдержал лучше поступающих со стажем педагогов, которые имели преимущество при зачислении институтчиками (так называли тогда студентов института). Приняли и Довженко в число институтчиков на первый курс. Среди институтчиков Довженко был самый молодой. На квартиру он стал у Шидловских, живших по бывшей улице Романовской (теперь Шевченко). Во дворе было два дома, в одном из них (у Шумицких) была на квартире гимназистка седьмого класса Балкова Лидия: / Баштан. Балкова коло тына / Їй каже парубок: «Дивись!/ Бач чорногуз несеться в вись,/ Оце України картина (Овсяний). Кто же этот парубок ? – Шурка Довженко. Рисовал этот Шурка изумительно хорошо. У меня до войны хранилось несколько программ институтских вечеров с рисунками Довженко А.».
Згадувана нами глухівчанка Ярина Коваль теж відзначала: «Як живий, нерідко постає він переді мною з блакиті давно минулої нашої юності. Скромний хлопець, в простому, без будь-яких претензій на франтуватість, охайному одязі. Цікавий співрозмовник, оригінальний і дотепний. Міг говорити на будь-яку тему, – ми звали його Сашком-філософом, – цікавився він всіма сторонами життя, спостережливим оком підмічав його потворні форми…».
Проте диплом учителя, за спогадами Олександра Петровича, дався йому нелегко: «Мені важко було зближуватися з цими учителями-учнями і вчитися було важко. Моя підготовка до інституту була недостатньою, і я склав іспити, мабуть, випадково. Тому вчився я поганенько. Нерівно. Через те мені не дали стипендії, і перші два роки я перебивався уроками, а батько мій навіть продав десятину землі. Відкраяв від серця. Йому, неписьменному, жилося і тяжко, і гірко, і так хотілося «вивчити свого сина на пана».
Саме в інституті в Олександра Довженка проявився хист до малювання, ще більше зміцніла любов до літератури, до художнього слова, до народної творчості, визначилися мистецькі здібності та уподобання. Його малюнками, карикатурами на товаришів, учителів захоплювалися однокурсники. На літературних вечорах відкрився в Олександра хист до перевтілення в літературний образ, основа якого не зовнішні риси, а внутрішній зміст. Зі спогадів тієї ж Ярини Коваль дізнаємось, що Олександр Довженко «На інститутських вечорах завжди виступав з художнім читанням. Улюбленим його предметом була література. В той час … літературу викладав Віктор Васильович Голубєв – великий знавець і тонкий її цінитель. Дуже часто Довженко і Голубєв виступали з художнім читанням на вечорах разом. Мені здається, що саме Голубєв зробив деякий вплив на Довженка як майбутнього письменника».
Тут він вперше познайомився із мистецтвом кінематографу (і чи не в глухівському «Ілюзіоні» зародилася мрія про кіно?), захоплювався блискучою грою Марії Заньковецької (з її участю у Глухові були поставлені «Наталка Полтавка» Івана Котляревського, «Маруся Богуславка» Михайла Старицького та інші). Тут він вперше познайомився з українською забороненою літературою, яку читав на квартирах товаришів та на хаті у свого найближчого друга Петра Фурси, майже ровесника, з яким його єднало щире юнацьке побратимство. Зокрема, «Це був «Літературно-науковий вісник» і газета «Нова Рада», що видавалися, здається, у Львові і читатися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене. Заборонено було в нашому середовищі розмовляти українською мовою».
Студентські роки Олександра Довженка позначені громадською активністю. Скромний будинок на Романівській вулиці, де він квартирував (нині – вулиця Тараса Шевченка, 32), був місцем гарячих суперечок на мистецькі та політичні теми. У листі до тієї ж таки Ярини Коваль про цей період свого життя Олександр Довженко писав: «Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка. Пам’ятаю домову інститутську церкву, в якій я, 17-річний у той час юнак, стоячи на колінах перед аналоєм на сповіді перед законовчителем Олександром, відмовлявся від віри в бога… Інститут згадую з любов’ю. Бажаю йому… щастя в благородній і великій праці…».Проте, відзначав: «З нас готували учителів – обрусителів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, – за обрусіння краю».
Кожен день у Олександра Довженка був чітко розпланований. Зранку – заняття в інституті, після обіду – репетиторство з метою заробити на хліб, а ввечері – підготовка домашнього завдання. Цей розпорядок порушувався лише у вихідні чи святкові дні, коли Сашко ходив до свого товариша Петра Фурси, який жив у селі Береза, за сім кілометрів від Глухова.
Олександру Довженку подобалося це село. Воно нагадувало рідну Сосницю. Особливо радувала Петрова хата – звичайна, селянська, із садом і пасікою. Ця хатина і сьогодні знаходиться на вулиці Кірова у селі Береза. Звичайно, що в ті часи жителі села і не підозрювали, що поряд із ними співає, розповідає байки, читає книжки майбутній великий митець. Тому просто кожного вихідного дня поспішали до Фурсиної хати послухати українських пісень. Петрові Фурсі, його братові Сергію і Олександру Довженку вдалося організувати своєрідний сільський етнографічний хор, або краще сказати багатоплановий етнографічний ансамбль, оскільки його учасники не тільки пісень співали, танцювали, а й організовували вистави.
Ще у кінці 90-х років ХХ століття найстаріші жителі села Берези –Анастасія Павлівна Фурса та Євгенія Павлівна Грищенко – згадували про постановки п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка», де Петро з Олександром були за режисерів, Сергій, брат Петра Фурси, зіграв Виборного, а його сестра Ганна – Терпелиху. «Співоча частина» ансамблю дала початок відомому у свій час не тільки в Глухівському районі і Сумській області, а й по всій Україні Народному самодіяльному хору (звання було присвоєно у 1967 році), який проіснував до 2006 року. У ньому співав нащадок роду Петра Фурси, його двоюрідний внучатий племінник Петро Миколайович Назимок (Тимощенко).
Олександр Довженко і Петро Фурса склали незвичний, як на той час, репертуар хору. Тут звучали такі українські народні пісні, як: «Повій, вітре, на Вкраїну», «Тече річка невеличка», «Ой, лопнув обруч» та інші. Особливо хвилювали і хвилюють березівчан виконання пісень «Заповіт» і «Думи мої думи» на слова Тараса Шевченка.
Саме така діяльність Олександр Довженка і Петра Фурси спричинила конфлікт із місцевим попом Василем, який занепокоївся тим, що його парафіяни замість церкви щонеділі поспішають до Фурсиної хати. Тому з метою контрпропаганди він і собі зібрав хор – церковний, проте ішли березівчанам до нього неохоче. Хор Довженка і Фурси їм подобався більше. Олександр Довженко, Петро, Сергій і Ганна Фурси остерігалися попа. Саме тому, коли хтось приносив заборонені книжки, наказували меншій сестрі Ніні (або, як її називали в селі, Нилці Снитчиній), погуляти біля воріт та наглядати, щоб не йшов піп чи урядник.
Пройшли студентські роки Олександра Довженка і Петра Фурси, друзі роз’їхалися. І хоч Довженків ансамбль залишився, вже ніколи Береза не чула у його складі веселого гучного Довженкового голосу.
У червні 1914 року Олександр Довженко одержав атестат за № 477 про закінчення Глухівського вчительського інституту, у якому зазначалося, що вихованець інституту О.П.Довженко «… при отличном (5) поведении, оказал успехи в Законе Божьем удовлетворительные (3), педагогике и дидактике – весьма удовлетворительные (5), русского и славянского языка с методикой, теорией словесности, русской словесности, логики, математики (арифметики, алгебры, геометрии и тригонометрии) с методикой – весьма удовлетворительные (4); некоторые с методикой – удовлетворительные (3), географии с методикой, естествоведении и физики, чистописании – весьма удовлетворительные (4), черчении и рисовании –весьма удовлетворительные (5), пении и музыки удовлетворительные (3), гимнастики – весьма удовлетворительные (4).
Вследствие чего он, Довженко, удостаивается звания учителя высшего училища… и при вступлении на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности присвоенными».
Тут же була вміщена приписка директора інституту і «письмоводителя» про те, що Олександр Довженко був зобов’язаний відпрацювати чотири роки на посаді вчителя вищепочаткового училища за «… полученное им на казенный счет воспитание в Глуховском учительском институте или возвратить государственному казначейству затраченную на его содержание сумму триста пятьдесят рублей».
Тут, варто зауважити, що в «Автобіографії» Олександра Довженка за 1939 рік знаходимо й дещо негативні спогади про «обивательськість» міста, важку духовну атмосферу в інституті, який «виховував добронравних, політично неписьменних, наївних учителів для вищих початкових шкіл». Крім того, Довженко відзначає, що «… вийшов з інституту в 1914 році з умінням учити школярів, політично неписьменним і темним юнаком дев’ятнадцяти з половиною років…». З одного боку, на наш погляд, у таких висловлюваннях Олександра Довженка немає нічого дивного, адже саме такою була політика царської влади по відношенню до українства, і в інституті дотримувались відповідних циркулярів, з іншого – потрібно звернути увагу на час написання «Автобіографії», коли вже було винищено майже весь цвіт української нації і над самим Олександром Довженком постійно висів «дамоклів меч» розправи. Тому він саме так вимушений був пояснювати, чому «ввійшов у революцію не тими дверима». Тільки з 90-х років стало зрозуміло, що саме таким чином він виправдовувався за своє «петлюрівське» минуле участь у визвольних змаганнях 1917-1920 років на боці УНР. Щось подібне ми бачимо у Володимира Сосюри «І пішов я тоді до Петлюри, / бо у мене штанів не було» та інших. Довженко змушений «затемнювати» правду, адже, наголошуючи на тому, що вийшов з інституту з «умінням учити школярів» (а це свідчить про високий рівень навчально-методичної роботи в закладі), він певну політичну грамотність усе-таки мав, попередньо зізнаючись у тому, що читав заборонену літературу.
Олександр Довженко отримав призначення в Житомир, де й зустрів події лютневої революції, працюючи «…спочатку в Кутузівській змішаній вище початковій школі, а згодом – у 2-ій Житомирській» або «Другому вище початковому училищі». Йшла Перша світова війна. Учителів було мало, оскільки багатьох було мобілізовано на фронт, тому викладав майже всі шкільні предмети (фізику, природознавство, географію, гімнастику). «Олександра Петровича медична комісія визнала не здатним до військової служби через ваду серця. Від своїх учнів О.Довженко був не набагато старшим, але користувався незаперечним авторитетом, а вчителі-колеги поважали Довженка за глибокі знання, педагогічні здібності й надзвичайну людяність і толерантність у поводженні».
Пізніше про цей період свого життя Олександр Довженко згадував: «Тепер я іноді зустрічаю колишніх своїх учнів. Це вже немолоді люди різних професій. Я питаю їх – чи був я хорошим учителем? Кажуть – був не стільки хорошим учителем, як хорошим вихователем. Ці відповіді сповнюють мене радістю. Навряд чи я був хорошим вихователем у звичайному розумінні цього слова. Я просто був молодим, не набагато старшим за них, був товариським, веселим, і вони були мені з усякого погляду ближчими й милішими, ніж мої колеги-учителі».
У той час він мріяв стати художником, багато малював самотужки, брав приватні уроки з надією колись вступити до Академії мистецтв. Проте, це вже був початок нового, досить суперечливого і до кінця не з’ясованого періоду життя Олександра Довженка часів революції та громадянської війни. Сьогодні можна з упевненістю зазначити, що якщо високим загальнолюдським якостям Довженко завдячує батькам, дитячому оточенню, рідній Чернігівщині, то досить ґрунтовним знанням з різних дисциплін – Глухівському учительському інституту. Зважаючи на подальші факти з життя Олександра Довженка, можемо стверджувати, що навчання у Глухові було для майбутнього митця одним із найщасливіших періодів його життя.
Володимир ГРИНЕВИЧ, кандидат педагогічних наук, доцент Глухівського національного педагогічного університету ім. Олександра Довженка