Полин-сльозою вмиється душа

Чорнобильська трагедія… Ось уже 31 рік дзвони Чорнобиля стукають в наші серця, змушують нас зупинитись і озирнутись у той страшний 1986 … 

31 рік минув відтоді, а пам’ять наша зберігає все до найменших  подробиць, бо надто вражаючими та болючими були ті подробиці. Скільки зламаних доль? Скільки сиріт, що втратили батьків, скільки ненароджених дітей, скільки нових хвороб? Чорнобиль – це 35 тисяч забраних життів, це мільйони людей, які постраждали від радіації. Це виведена з господарського обігу  частина території України – сільськогосподарські землі, лісові масиви та водойми – мертва зона, «зона відчуження» в 2712 кв. км.

Щороку 14 грудня  країна вшановує всіх учасників ліквідації наслідків катастрофи на ЧАЕС, а врятований світ – найкращий пам’ятник тим, хто загинув у чорнобильському пеклі. В усіх містах і селах України пам’ять про загиблих та померлих  героїв вшановують хвилиною мовчання.

Виступаючи в цей скорботний день перед ліквідаторами наслідків катастрофи чи перед школярами, завжди розповідаю про свого друга дитинства, простого сусідського хлопчину напівсироту Василя Соболевського з села Антонівка Варвинського району, що виріс і став справжнім патріотом, добровільно відправившись у саме пекло рятувати рідну землю від страшного лиха. Його вже давно немає серед нас, «мирний» атом відібрав у нього життя через кілька років після катастрофи, як і в тисяч інших ліквідаторів. І хоч Чорнобильський пил опадає на наші роки, ми, живі свідки тих трагічних подій, усе пам’ятаємо. Та не тільки пам’ятаємо, а й розповідаємо своїм дітям та онукам про ті смертоносні вибухи, які сповістили весь світ про трагедію століття, про початок відліку нового часу для нас – болісного, гіркого, печального. І, звичайно, про героїв-ліквідаторів.

А Василю Соболевському  присвятила кілька віршів, і ось один із них:

ВАСЬКА УЖЕ НЕМАЄ

Нема Васька – героя моїх віршів,

І друга вірного дитинства днів.

Ось так подумала, і день погіршав:

Зіщулився, насупився, змарнів.

А що він знав, і що в житті він бачив,

Безбатченко? І бідна вся рідня.

Хоч був він жвавим, чемним, не ледачим,

Та  хто сиріт від бід охороня?

Васька брати: Петро, Грицько, Микола,

Та ще одна сестра була – Марія.

І вдосталь їсти не було ніколи,

То ж знала я, про що Василько мріяв.

Одні штанці, через плече підтяжка

Також єдина, щоб не загубив.

Завжди був босим – і гасать не важко,

Та й хто б йому взувачку ту купив?

В морози люті мо’ сидів і вдома,

А зрідка чуні ноги берегли

(Точнісінько, як і в Миколи Сома),–

Вони в пошані у селян були.

Васько підріс, знайшов свою дорогу,

Він мав сім’ю і працював давно,

І мати відчувала вже підмогу,

Та не минуло лихо все одно.

Зірвавсь Чорнобиль. Кратер без упину

Зловісно смерть із себе викидав

На дитсадки, на матір і дитину,

На ліс, на поле, на ріку й на став.

Не міг Василь відсидітися вдома,

З героями пожежу переміг.

А потім – доза, далі – незнайома

Хвороба, подолать яку не зміг.

Проклята радіація душила,

А він її горілкою кропив.

Та смерть здолать йому було несила,

Хоча б Василь усе майно пропив.

Посвідчення чорнобильців, буває,

Показують, хто байдики десь бив.

За ними пільги кожен вибиває

Чорнобильські, яких не заробив.

А наш Василь давно вже спочиває,

І над могилою сивіють полини,

Та небо тужить за Васьком безкрає.

Загинув він, хоч не було війни.

Надія КОЛЬЦОВА

Опубліковано у Вшанування пам'яті, Присвяти | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *